ВЛАСНА НАЗВА ЯК НОСІЙ ОЗНАКИ ДІЇ: СТРУКТУРА Й СЕМАНТИКА ВІДОНІМНИХ ПРИСЛІВНИКІВ

Анотація

Однією з найпомітніших ознак інноваційного словотворення в українській мові є активне залучення власних назв як твірних основ. З-поміж інших відонімні прислівники є нечисельною групою і тому найменш дослідженою. У статті проаналізовано структурні й семантичні особливості словотворення інноваційних відонімних прислівників. Відповідно до традиційного словотворення, інноваційні відонімні прислівники утворено за допомогою суфіксації і конфіксації. Однак залучення власної назви як твірної основи є відходом від усталених моделей словотворення, як структурно, так і семантично. Творення прислівників передбачає трансформацію ознаки в ознаку дії або іншої ознаки. Натомість, як назви індивідуальних об’єктів дійсності, оніми не є ознаковими номенами. Тому головною структурною особливістю словотворення відонімних прислівників є черезкроковість. Висока продуктивність формантів, що постали внаслідок черезкрокового словотворення, й загалом тенденція до творення прислівників безпосередньо від власних назв дає підстави говорити про формування нових словотворчих засобів і моделей. На семантичному рівні оніми не передбачають ознаки дії. Тож творення відонімних прислівників демонструє значні семантичні трансформації. Семантичною основою деривата стає окрема ознака індивідуального об’єкта дійсності: подія, дія чи спосіб дії, пов’язані з ним. Як правило, апеляція до одного факту з усього обсягу інформації про об’єкт можлива завдяки метонімічному перенесенню. Відповідно до типу власної назви виділено різні семантико-синтаксичні моделі творення прислівників. Загальною для всіх типів онімів семантичною ознакою є те, що як твірні основи вони вказують водночас і на ознаку дії, і на самого виконавця означеної дії як її джерело. Отже, внаслідок специфічних структурних і семантичних трансформацій в інноваційному словотворенні власні назви демонструють можливість бути виразником ознаки дії.