АНТРОПОНІМІКОН РОМАНУ «АМАДОКА» СОФІЇ АНДРУХОВИЧ: ФУНКЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Анотація

У статті здійснено аналіз антропонімії роману «Амадока» Софії Андрухович. Онімний простір сучасного українського роману є вагомим інструментом не лише мовної ідентифікації персонажів, а й репрезентації їхніх психологічних, національних та ідеологічних характеристик. У постмодерному наративі, яким є роман «Амадока» Софії Андрухович, антропоніми набувають особливого значення: вони не лише констатують імена персонажів, а й функціонують як коди культурної пам’яті, маркери травми, ідентичності та пам’яті.Розглянуто особливості функціонування особових імен, їхній зв’язок із соціокультурним контекстом, художнім задумом письменниці та структурою тексту. У романі «Амадока» Софії Андрухович антропоніми набувають особливого значення, адже вони не лише констатують імена персонажів, а й функціонують як коди культурної пам’яті, маркери травми, ідентичності та пам’яті. Антропонімікон «Амадоки» – це система знаків, що моделює багатошарову пам’ять: особисту, національну, історичну. Софія Андрухович майстерно поєднує реальні та вигадані імена, щоб створити мікрокосм втраченого й збереженого. Через імена вона розгортає розповідь про травму, ідентичність, пам’ять, забуття, створюючи текст як пам’ятник культурній тяглості. Виокремлено основні функції антропонімів: ідентифікаційну, символічну, психолого-характерологічну та інтертекстуальну. Звернено увагу на інтерференцію історичних і вигаданих імен, що віддзеркалює множинність часових і наративних площин у творі. У романі «Амадока» С.Андрухович власні назви не просто позначають об’єкти чи осіб – вони створюють семантичну тканину твору, у якій поєднуються: індивідуальна й колективна ідентичність, пам’ять і забуття, травма і відновлення, історична реальність і вигадана наративна площина. Це складна система, де кожне ім’я – ключ до глибшого розуміння романного світу.