З НИЗИН ДО ВЕРШИН: СПІЛЬНОСЛОВ’ЯНСЬКІ ТА САМОБУТНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (3)
DOI:
https://doi.org/10.32782/2522-4077-2024-210-26Ключові слова:
споріднені мови, самобутні мовні риси, фонеми /г/, /ф/,/дз/, /дзʹ/Анотація
Ця стаття є продовженням розгляду складного питання про гармонійність поєднання праслов’янських і власне українських мовних рис у сучасному фонемно-фонетичному ладі нашої мови, яке знайшло своє відбиття у публікаціях, вміщених у попередніх числах цього ж часопису – Наукові записки. Серія: Філологічні науки Випуск 1 (208) та Випуск 2 (209). У цій розвідці продовжуємо описувати становлення сучасної української підсистеми приголосних фонем, яка має своїм опертям спільнослов’янську консонантну основу, яка стала базою для витворення своєрідних фонетичних підвалин й інших споріднених мов; розглядаємо тільки ті приголосні фонеми, яких не було у праслов’янській мові або ж вона втратила подібні до наявних у сучасній українській мові. Йдеться про фонеми /г/, /ф/, /дз/ та /дзʹ/. Оскільки і їхнє походження, й особливості вимови, і передача на письмі багато в чому мають особливості, то власне фонетико-фонологічні описи доповнюємо ортоепічними та ортографічними. У сучасних навчально-методичних працях з фонетики української мови, у підручниках та посібниках для здобувачів освіти фонеми /г/, /ф/, /дз/ та /дзʹ/ вивчають разом з іншими, визначаючи їхнє місце в класифікаційних системах і не порушуючи питання їхнього походження, особливостей їхнього закріплення в системі консонантизму, специфіки вимови та передачі на письмі. Хіба що в старшій профільній школі (профіль: українська філологія) є згадка про появу фонеми /г/ та її зв’язок з /Ґ/, а на рівні базової школи йдеться про розрізнення звукосполуки [д]+[з] та звука мови і мовлення [дз]. На заняттях з історичної граматики у ЗВО студенти знайомляться з історією появи фонем /г/ та /ф/, хоч про час і причини виникнення /дз/ та /дзʹ/, про їхнє поширення в літературному і діалектному варіантах, проблема диграфічного їхнього позначення згадується хіба що принагідно. За таких дидактичних підходів важко сподіватися на те, що випускник школи чи вишу може усвідомлювати самобутність нашої мови на фонетичному рівні, що він буде цікавитись подальшим розвитком своєї мови, що матиме необхідні знаннєві підвалини, щоб виявляти власні комунікативні компетенції на високому рівні, чого вимагає сьогоднішнє життя суспільства, а відтак і НУШ. Заплановано продовження розгляду самобутніх рис української мови на прикладі одиниць інших рівнів мовної системи.
Посилання
Сучасна українська літературна мова: підручник /А.П.Грищенко та ін. К.: Вища шк., 2002, 439 с.
Карпенко Ю. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови. Одеса: Чорномор’я, 1996. 144 с.
Півторак Г.П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». Київ: Видавничий центр «Академія». 2001. 152 с.
Дружинець М.Л. Українське усне мовлення: психо- та соціофонетичний аспекти. Одеса: Видавництво Одеського національного університету імені ІІ.Мечникова. 2019. 580 с.
Тищенко К.М. Долітописна мовна історія українців. Київ-Дрогобич: «Посвіт». 2016. 756 с.
Шевельов Ю.В. Історична фонологія української мови. Харків: Акта. 2002. 1054 с.
Мойсієнко В.М. Фонетична система українських поліських говорів у ХУІ - ХУІІ ст. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І.Франка. 2006. 448 с.
Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. Київ: Видавничий центр «Академія». 2010. 334 с.
Царук О. Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметни. Дніпропетровськ: «Наука і освіта». 1998. 324 с.