ПОЕТИКА ТОПОСІВ ПРИРОДИ В ЛІРИЧНОМУ ЦИКЛІ «КОХАННЯ ПО-ЛЮДСЬКОМУ» АГАТАНГЕЛА КРИМСЬКОГО

Анотація

Стаття присвячена осмисленню поетики топосів природи у циклі «Кохання по-людському» з ліричної збірки «Пальмове гілля» Агатангела Кримського. У науковій розвідці розкрито специфіку ліричного героя-космополіта як мандрівника давно відомими йому місцями в гонитві за власними думками, простежено поетичні стратегії інтеграції топосів до поетичного циклу «Кохання по-людському». Вивчення оригінальних поезій А. Кримського в контексті літературної доби fin de siècle (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) є напрочуд актуальним, адже надає змогу скласти загальне уявлення про специфіку системи образів і символів, тематику та проблематику творів доби українського модернізму. Топіка лірики «зламу віків» зазвичай розгортається у фабулу сходження людини до «трансцендентного прихистку» шляхами трьох стихій – води, землі та повітря. Світ ліричного героя умовно поділений на «високе» та «приземлене», що виражаються особливими природними топосами гір, лісів, моря та землі. Універсальні топоси природи у творчій свідомості А. Кримського не завжди відповідають загальновстановленим уявленням про них, оскільки багато в чому пов’язані із власним життєвим досвідом лірика, а не типовими образами. Гори для ліричного героя А. Кримського є простором саморефлексії, краси, вони встановлюють зв’язок із Богом. Степ у рецепції автора збігається з традиційним його сприйняттям в українській літературі і тісно пов’язаний зі зціленням душі, пошуками власного коріння. Поетика топосу моря контрастує із традиційними фольклорними уявленнями про стихію води. Осмислення поетики топосів природи у циклі «Кохання по-людському» надає можливість стверджувати, що лірика Агатангела Кримського звучить в каноні літературної доби кінця ХІХ – початку ХХ ст., збагачуючи традиційну топіку новими сенсами, джерелом натхнення для яких є передусім власний життєвий досвід автора.