ГЕНДЕРНІ КООРДИНАТИ ПРОСТОРУ ДОМУ В ПРОЗІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Анотація

Статтю присвячено проблемі репрезентації просторової парадигми в прозі раннього українського модернізму. Основну увагу приділено художній моделі дому як структурі, що не лише функціонує як місце і тло дії, а й впливає на вчинки персонажів і формує їхній характер. В аналізованих творах образ житла є центральним, навколо нього розгортається сюжет. У повісті Івана Франка «Для домашнього огнища» просторовий чинник увиразнює життєві цінності персонажів: для жінки – це родина, символом якої є дім, для чоловіка – соціум, презентований кав’ярнею. Однак героїня змушена вийти поза межі приватної території й, окрім традиційних гендерних ролей господині й матері, узяти на себе функції чоловіка, господаря й батька, що зрештою призводить до руйнації родини. Головний герой новели «Сон» Михайла Коцюбинського переживає екзистенційну кризу, що художньо проєктується як протиставлення реального та містичного просторів. Дім уособлює обжитий конкретно-побутовий світ та однозначно асоціюється із жінкою, котра суміщає декілька статусів: господині, матері й дружини. Територія сну моделюється на контрасті до реальності, під її впливом дім як осередок спокою і комфорту перетворюється в місце непорозуміння, ворожнечі та відчуження. Візія щасливого домашнього світу, наполегливо вибудовувана жінкою, деформується під тиском амбіцій інфантильного чоловіка. Послідовне розгортання семантики дому характеризує й повість «Історія Якимового будинку» Володимира Винниченка. Широкий опис оселі підкреслює соціальну та психологічну трансформацію господарів від експериментаторства до консерватизму. Просторовий аспект увиразнює мотив розпаду родини внаслідок невідповідності героя рольовій моделі чоловіка та господаря, оскільки фактор провокативності, принесеної ззовні, позбавляє будинок основоположних критеріїв безпеки й моральності.