ЕКОКРИТИЧНИЙ ВИМІР ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ «БЕЗПЛІДНОЇ ЗЕМЛІ» Т. С. ЕЛІОТА

Анотація

У статті аналізується специфіка трансформації художнього простору в поемі Т. С. Еліота «Безплідна земля» крізь призму екокритичного прочитання. Проблему означено з перспективи міждисциплінарного дискурсу, що поєднує літературознавчий аналіз із концепціями «глибинної екології», екософії та соціальної філософії. Означено основні аспекти «зелених студій», художніх версій глобальних екологічних проблем та окреслено специфіку поетичного зображення ландшафту в епоху Антропоцену. Теоретико-методологічне підґрунтя роботи становлять праці засновників екокритики (Ч. Глотфелті, Дж. Бейта, Л. Б’юелла, К. Соупер) та системні напрацювання українських і зарубіжних дослідників (П. Баррі, Л. Горболіс, І. Ільїних). Основою статті є деконструкція антропоцентричних моделей взаємодії людини та довкілля, що дозволяє виявити екокритичні маркери в модерністському тексті. Досліджено топографію пустелі як дзеркала екологічного дисбалансу, де відсутність води та випаленість ландшафту відображають стан «екологічного заціпеніння» суб’єкта. «Логіки домінування» (за К. Соупер) розкривається на приккладі образу Темзи, через який простежується перетворення природного об’єкта на ресурсну зону, захаращену антропогенними відходами індустріальної цивілізації. Проаналізовано акустичну екологію твору та виявлено конфлікт між механістичними шумами міста та органічною геофонією стихій. Доведено, що «Голос Грому» у фіналі поеми виконує функцію екокритичного катарсису, що маркує можливість подолання кризи через формування «позаіндивідуального Я» та повернення до біоцентричних цінностей.