ВІДОБРАЖЕННЯ ДУХОВНОСТІ УКРАЇНЦІВ У ПОВІСТІ «КИЇВСЬКІ ПРОХАЧІ» ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Анотація

У статті проаналізовано художнє осмислення духовності українців у повісті «Київські прохачі» (1901) Івана Нечуя-Левицького. Авторка публікації досліджує явище духовності й моралі, удаваної релігійності та паразитичного способу життя, що постає як форма духовної деградації окремих особистостей в українському соціумі ХІХ століття. Вона зауважує, що сам письменник стверджував про створення ним у «Київських прохачах» своєрідної «колекції» персонажів – жебраків з інтелігентів, пролетарів та інших соціальних прошарків ледарів, помічених ним у Києві. Найбільше його зацікавили ті, що просять милостиню біля Печерської лаври. Особливу увагу у статті приділено контрасту між справжньою та нарочитою духовністю, ролі сатири як засобу художнього викриття, а також мовно-стилістичним особливостям, що підкреслюють ментальні риси українців. Науковка стверджує, що автор зобразив контраст між зовнішнім благочестям і внутрішньою порожнечею персонажів, що особливо виразно виявлено в мові, поведінці, дрібних учинках персонажів повісті. Авторка статті вважає: у наш час моральних викликів питання духовності українського народу акту- альне, тому науковці велику увагу приділяють аналізу та вивченню ролі духовності в національному житті України, зосібна в аспекті творчості І. Нечуя-Левицького. На її думку, І. Нечуй-Левицький порушує низку морально-етичних проблеми крізь призму бездуховності молодого покоління сімей персонажок – літніх жінок. У статті розглянуто образи «прохачів» – типових носіїв уявлень про совість, віру і чесність, а також роль письменника як морального судді. У висновках наголошено на актуальності теми духовності в сучасному соціумі та значенні твору для осмислення суспільної кризи в історичному контексті; підкреслено, що повість «Київські прохачі» відбиває реалії буття українців другої половини ХІХ століття