ЗЛОЧИНИ НАД ДІТЬМИ-СИРОТАМИ ТА ДІТЬМИ З ІНВАЛІДНІСТЮ У ПЕРІОД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ 1941–1944 рр.

Анотація

Нацистська окупація стала однією з найтрагічніших сторінок української історії. Злочини німецького окупаційного режиму торкнулися всіх аспектів життя українського народу, але особливої жорстокості набули дії щодо найбільш вразливої групи населення – дітей. У центрі дослідження – доля дітей-сиріт та дітей з інвалідністю, які опинилися в умовах, що перевершували за своєю жорстокістю будь-які уявлення про війну. У статті проаналізовано політику німецької окупаційної влади стосовно дитячих будинків в Україні, зокрема реалізацію «Акції Т4», расистську селекційну практику та насильницькі заходи германізації. Проаналізовано умови харчування, медичне забезпечення, доступ до освіти та поширення інфекційних хвороб серед дітей. Особлива увага приділяється фактам насильства, депортації, геноциду та психологічним травмам, яких зазнало дитяче населення України. Висвітлено долю дітей-сиріт, які стали жертвами голоду, хвороб, байдужості суспільства та знецінення людського життя в умовах нацистської політики «життєвого простору на Схід». Підкреслено, що діти з інвалідністю та єврейські діти опинилися в першочерговій групі знищення. У дослідженні робиться спроба подати системний аналіз умов існування дітей-сиріт в Україні під час окупації, а також вивчення соціальних, психологічних і культурних наслідків для дітей у період нацистської окупації території України. Вивчення цієї проблематики дозволяє не лише відтворити масштаби злочинів проти дітей в окупованій Україні, але й усвідомити їхній вплив на післявоєнний соціальний та демографічний розвиток. Акцентовано увагу на відповідальності радянської влади за залишення вихованців дитячих будинків напризволяще під час наступу німецьких військ, що призвело до масових жертв. На основі архівних документів, свідчень очевидців та матеріалів Надзвичайної державної комісії встановлено, що сироти були однією з найбільш беззахисних соціальних груп, позбавлених елементарних засобів виживання і підтримки. Також проаналізовано особливості евакуації сиріт та вибірковий підхід влади, яка рятувала дітей, важливих із політичних чи ідеологічних міркувань (зокрема, іспанських дітей), залишаючи напризволяще інших. Дослідження також висвітлює радянську практику післявоєнної інтерпретації цих подій, коли жертви узагальнювалися без соціальної чи національної ідентифікації, а діти з інвалідністю залишалися поза офіційним дискурсом. Дослідження є спробою комплексного аналізу трагедії дитинства в умовах війни, формування об’єктивної картини становища дитячих будинків в окупаційний період в Україні, є важливим моральним актом збереження пам’яті про жертв дитячого геноциду, що має вагоме значення для сучасного українського суспільства.