ПОЛІТИКА СРСР НА ДЕКОЛОНІЗОВАНОМУ СХОДІ В 1960–1980-х РОКАХ: НЕОКОЛОНІАЛІЗМ, ТЕОРІЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ» ЧИ ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ ПІДХІД?

Анотація

Проаналізовано історіографічні концепції, які використовувалися для тлумачення політики СРСР щодо деколонізованих держав Азії та Африки, та з’ясовано перспективи її вивчення із застосуванням теоретично-методологічних принципів постколоніального підходу. З’ясовано, що панівні в роки «холодної війни» в західному й радянському суспільствознавстві теорії неоколоніалізму й «соціалістичної орієнтації» вивчали досвід імперсько-колоніальної взаємодії держав «першого» та «третього» світів. Оскільки класична колоніальна теорія нерозривно пов’язувала поняття «капіталізм» і «колоніалізм», то на Радянський Союз та його відносини із залежними державами й регіонами вона не поширювалася. Започаткований уже класичними працями Е. Саїда постколоніальний підхід також, принаймні в його первинному, культурологічно-літературознавчому, варіанті, зосереджувався на вивченні особливостей та наслідків колоніального панування в різних регіонах світу насамперед Британської і Французької імперій. Розпад СРСР та «світової соціалістичної системи» сприяв пожвавленню імперіологічних студій і поступового перенесення постколоніального дискурсу на терени колишніх Російської імперії та Радянського Союзу. У 1990-ті роки в Україні відбувся «постколоніальний бум», коли українські літературознавці діаспори, а затим і вітчизняні вчені вивчали різні аспекти культурних наслідків російського-радянського панування в Україні. На початку ХХІ ст. завдяки працям Д. Мура, Е. Томпсон та ін. постколоніальний підхід остаточно поширився на вивчення історії Російської та радянської імперій, а також сателітів СРСР у Центральній та Південно-Східній Європі. Аналіз засадничих принципів політики Радянського Союзу в державах Азії та Африки, які визначалися як «держави соціалістичної орієнтації» (механізми політичної домінації та контроль над внутрішньою і зовнішньою політикою, нав’язування економічної та культурно-ідеологічної залежності, використання суверенних держав для задоволення власних геополітичних інтересів тощо) довів виправданість використання постколоніального підходу до її вивчення й тлумачення. Це, своєю чергою, створює значні перспективи конкретно-історичних досліджень цього складника новітньої історії країн Азії та Африки та зовнішньої політики Радянського Союзу.