«PARALLELA MINORA» ПЛУТАРХА ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Анотація

Мета статті – комплексно проаналізувати трактат «Parallela minora» («Паралельні оповідання»), авторство якого прийнято приписувати античному історику Плутарху. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності, науковості, верифікації, авторської об’єктивності, а також на використанні загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення. Особлива увага приділена запропонованому Йоганном Дройзеном методу аналізу історичного джерела та «Кембриджській системі» критики античних текстів. Уперше в українській історичній науці комплексно проаналізовано вміст та зміст, а також джерелографічний зав’язок джерела «Parallela minora» з іншими античними та середньовічними історичними джерелами. Визначено, що компілятивний характер твору об’єктивно зумовлений жанром таких порівнянь. Імовірною головною ідеєю можна вважати демонстрацію повторюваності популярних в античній літературі історичних та міфологічних сюжетів. Ці ж сюжети слугували джерелом як натхнення, так і відвертого плагіату для інших авторів. Припускаємо, що автор трактату «Parallela minora» міг як репродуктивно переписувати оповідання з реальної джерельної бази, так і свідомо та цілеспрямовано допускати певні огріхи чи відверту примітивізацію як сатиру над подібним жанром, запозиченням та/або авторами. До того ж без відкриття нових першоджерел, які нині втрачені (як то сталося з працею про державний устрій Афін авторства Арістотеля), з огляду на низку специфічних та унікальних характеристик й елементів «Parallela minora», беззаперечна оцінка джерела, суті твору та навіть авторства навряд чи може вважатися повністю однозначною. Висловлено припущення, що означений трактат варто сприймати як маніфест до сучасних істориків із закликом до більш ретельного аналізу джерельної бази.