Історія та археологія

РОЗВИТОК СИСТЕМИ ОСВІТИ У ЛУЦЬКУ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХХ ст. (НА ПРИКЛАДІ ОДНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ)

Вікторія Білик — 2026-05-18

У пропонованому дослідженні показано процес формування системи середньої освіти в Луцьку упродовж тривалого часу. Зокрема, вперше прослідковано становлення і розвиток одного навчального закладу і його реорганізацію в різних суспільно-політичних умовах. Відображена історія заснування у місті чоловічої прогімназії (гімназії) за часів Російської імперії, а також відслідковано, як на її базі вже в часи Другої Речі Посполитої функціонувала Луцька українська гімназія. Було встановлено, що формування системи освіти на Волині загалом, і в Луцьку зокрема, відбувалося в складних суспільно-політичних умовах. У ХІХ ст. наші території перебували у складі Російської імперії, влада якої, намагаючись слідувати тогочасним тенденціям, наслідуючи європейські держави, але з великим запізненням, почала формувати власну систему освітніх закладів. Як цей процес відбувався, добре ілюструє історія заснування у 1890-х рр. та діяльності чоловічої прогімназії (згодом реорганізованої у гімназію). Створення цього закладу розтягнулося на роки через зволікання влади, особливо центральної, яка вважала, що для Луцька навчальний заклад типу гімназії не потрібний, натомість тут варто було б створити робітниче училище. Однак, гімназія таки була створена. Під час Великої війни її евакуювали до Курської губернії. Після повернення у 1918 р. до Луцька, гімназію очолив Іван Власовський. Відомий і досвідчений педагог, представник української інтелігенції, скориставшись нагодою, ініціював створення на базі цього закладу української гімназії. Луцька українська гімназія в суспільно-політичних умовах Другої Речі Посполитої стала осередком української культури. Розроблявся план по її розбудові, але 1939 р. усе змінив. Нова радянська влада 1 грудня закрила Луцьку українську гімназію. У будинку, де вона діяла, була відкрита Луцька педагогічна школа Волинської області. Радянська влада добре розуміла, що для утвердження своєї ідеології потрібні надійні і правильні вчителі.

ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ КИЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА З НАГЛЯДУ ЗА ПАРОВИМИ КОТЛАМИ (1911–1915 рр.): СТРУКТУРА, КОНТЕНТ ТА РОЛЬ У ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ ТЕХНІЧНИХ ЗНАНЬ

Людмила Ігнатова — 2026-05-18

У статті досліджено процес становлення видавничої діяльності Київського товариства з нагляду за паровими котлами як важливий складник розвитку науково-технічної періодики Наддніпрянської України на початку ХХ ст. На основі архівних матеріалів висвітлено історію створення часопису «Вісті Київського товариства з нагляду за паровими котлами», що почав виходити у 1911 році. Проаналізовано структуру, тематичне наповнення та еволюцію журналу, який поєднував нормативно-правові матеріали, наукові статті, практичні рекомендації, аналіз аварій, огляди новітніх конструкцій і технічних удосконалень, бібліографічні огляди та фахову дискусію. Окрему увагу приділено редакційній політиці видання, що полягала у зростанні частки оригінальних публікацій та розширенні кола авторів, серед яких переважали провідні спеціалісти галузі парової техніки. Висвітлено фінансові засади функціонування журналу, його безкоштовне розповсюдження серед членів Товариства та поступове зростання кількості сторонніх передплатників. Показано, що видання виконувало не лише інформаційну, а й консолідаційну та просвітницьку функції, сприяючи формуванню професійної спільноти інженерів-механіків і теплотехніків регіону. Проаналізовано позицію Правління щодо збереження самостійності друкованого органу та відмову від об’єднання з московським виданням. Окрему увагу приділено функціонуванню часопису в умовах Першої світової війни, коли, попри дефіцит ресурсів та економічні труднощі, редакції вдалося зберегти періодичність виходу та наростити обсяг публікацій. Визначено, що видавнича діяльність Товариства, яка включала також випуск спеціалізованих посібників для технічного персоналу (кочегарів), відіграла ключову роль у популяризації знань, підвищенні технічної культури на підприємствах, забезпеченні промислової безпеки та формуванні професійної ідентичності української інженерної спільноти. Доведено, що публікаційна активність Товариства стала важливим етапом у становленні технічної журналістики в Україні на початку ХХ ст. та забезпечила ефективну платформу для науково-інформаційного обміну та фахового зростання спеціалістів у галузі теплової енергетики.

ПЕРШІ КОМП’ЮТЕРНІ ВІРУСИ: ПОЧАТОК ІСТОРІЇ КІБЕРЗАГРОЗ (1970-ті – ПОЧАТОК 1990-х РОКІВ)

Віталій Кондратьєв — 2026-05-18

У статті досліджено виникнення та еволюцію перших комп'ютерних вірусів у контексті історії розвитку кіберзагроз, із фокусуванням на періоді 1980-х років. Розглянуто теоретичні передумови створення самореплікативних програм, починаючи з концепцій самовідтворюваних автоматів Джона фон Неймана. Проаналізовано наукову діяльність Фреда Коена, який у 1983 році вперше формалізував поняття комп'ютерного вірусу та експериментально довів потенційну небезпеку вірусних програм. Висвітлено історію створення та поширення перших вірусів: Creeper (1971), Reaper (1971), Elk Cloner (1982), Brain (1986), Jerusalem (1987), Cascade (1987), а також мережевого черв'яка Morris (1988). Охарактеризовано технічні особливості ранніх вірусів, механізми їх функціонування та наслідки поширення. Окрему увагу приділено трансформації мотивації авторів вірусів – від академічних експериментів до навмисного завдання шкоди. Досліджено соціально-економічні наслідки вірусних епідемій 1980-х років, зокрема формування антивірусної індустрії, зміну корпоративних підходів до інформаційної безпеки та виникнення нових соціальних практик взаємодії з комп'ютерними системами. Встановлено взаємозв'язок між принципами, закладеними в ранніх комп'ютерних вірусах, та сучасними кіберзагрозами. Обґрунтовано важливість вивчення історії перших вірусів для розуміння фундаментальних принципів функціонування шкідливого програмного забезпечення та розробки ефективних стратегій кіберзахисту в сучасних умовах. Представлено ключові уроки з історії ранніх комп'ютерних вірусів, які мають практичне значення для сучасних фахівців із кібербезпеки. Проведене дослідження заповнює існуючу в українській історіографії прогалину щодо історичного аналізу витоків кіберзагроз, систематизуючи та контекстуалізуючи розвиток комп'ютерних вірусів як важливого феномену в історії науки і техніки.

СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ ТА ЦИФРОВІ ІНСТРУМЕНТИ У ДОКУМЕНТУВАННІ АРХІТЕКТУРНОЇ СПАДЩИНИ: ДОСВІД ПРОЄКТУ «ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ДОНЕЧЧИНИ»

Кирило Мєлєкєсцев — 2026-05-18

У статті досліджено можливості інтеграції методів спеціальних історичних дисциплін із сучасними цифровими інструментами у процесі документування архітектурної спадщини Донеччини в умовах війни та обмеженого доступу до об’єктів на тимчасово окупованих територіях. Актуальність дослідження зумовлена масштабними руйнуваннями пам’яток історії та архітектури, а також недостатньою репрезентованістю аграрних районів регіону в офіційних реєстрах культурної спадщини. Метою статті є продемонструвати ефективність інтеграції методів спеціальних історичних дисциплін із сучасними цифровими технологіями для документування, верифікації та збереження архітектурної спадщини Донеччини, зокрема в умовах обмеженого доступу до об’єктів на окупованих територіях, та висвітлити практичні та методологічні підходи до відновлення історико-культурного ландшафту на прикладі досвіду проєкту «Історико-культурна спадщина Донеччини» щодо об’єктів, таких як садиби родини Бантишів, забудови Костянтинівки, Донецька, Бойківського. Методологічно дослідження спирається на підходи історичної географії, топоніміки, пам’яткознавства та концепції історичної пам’яті, що дозволяє розглядати архітектурні об’єкти як складові історико-культурного ландшафту та інструменти репрезентації регіональної ідентичності. Емпіричною базою слугують матеріали проєкту «Історико-культурна спадщина Донеччини», зокрема кейси садиб родини Бантишів і будівель Бойківської селищної громади. На основі аналізу зображень різних періодів, архівних джерел та відкритих геоінформаційних ресурсів здійснено ідентифікацію об’єктів, уточнення їх локалізації та простеження динаміки трансформацій упродовж незалежності України та за московської агресії. Зроблено висновок, що поєднання інструментарію спеціальних історичних дисциплін із цифровими методами дистанційного спостереження формує науково обґрунтовану основу для створення цифрового реєстру втраченої та збереженої архітектури Донеччини, сприяє протидії інформаційним викривленням і забезпечує підґрунтя для майбутньої реставрації та відновлення історичного середовища регіону.

РОЛЬ МИКОЛИ ТОВКАЙЛО У ВІДРОДЖЕННІ УНІКАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ КОБЗАРЮВАННЯ ТА ЛІРНИКУВАННЯ В УКРАЇНІ

Світлана Тетеря — 2026-05-18

Микола Товкайло (1949 р. н.) – цех-майстер Київського кобзарського цеху, майстер по виготовленню кобзарських інструментів, виконавець кобзарського репертуару, науковець археолог. Він стояв у витоках створення Школи кобзариків у Переяславі, де головною метою було відродження давньої традиції кобзарювання та кобзарських цехів в Україні. На сьогодні в Україні є три цехи: Київський та Харківський кобзарські цехи й Львівський лірницький цех. Київський кобзарський цех був створений у 1980-х рр. і біля його витоків стояв Г. К. Ткаченко (1898–1993) – відомий бандурист і художник. У далеких 20-х рр. ХХ ст. він навчався у видатного кобзаря Петра Древченка зберіг і доніс кобзарську науку та передав її учням у 80-х рр. ХХ ст. Першим цех-майстром Київського кобзарського цеху став Микола Петрович Будник (1953–2001). По його смерті до сьогодні Київський кобзарський цех очолює М. Т. Товкайло. Всі братчики Київського кобзарського цеху на чолі з Миколою Товкайлом, також братчики Харківського кобзарського цеху – (цех-майстер Кость Черемський) та Львівського лірницького цеху (цех-майстер Ярослав Крисько) – впродовж 40 років здійснювали велику роботу по поверненню народної діатонічної бандури, вересаєвської кобзи, колісної ліри, торбану, лютні в музичний простір України. Як результат цієї діяльності, за ініціативи Г. К. Ткаченка працівники Заповідника на чолі із М. І. Сікорським у 1989 р. урочисто відкрили Музей кобзарства в Переяславі (сьогодні він входить до складу Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»). Цех-майстер М. Т. Товкайло спільно з Музеєм кобзарства здійснюють активну просвітницьку діяльність серед відвідувачів закладу, та всіляко популяризують штучно знищену традиційну культуру українців –кобзарювання і лірникування. На 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань охорони нематеріальної культурної спадщини, яка відбулася 5 грудня 2024 р. у Парагваї українську «Програму з охорони кобзарсько-лірницької традиції» включили до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини Організації Об’єднаних націй (ЮНЕСКО).

СТАНОВЛЕННЯ ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ЯК ОСНОВНИЙ ЧИННИК ФЕНОМЕНУ «АДВОКАТСЬКОЇ ДОБИ» У ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОМУ РУСІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Наталія Токар — 2026-05-18

У статті проаналізовано розвиток юридичної освіти на українських землях у ХІХ – на початку ХХ ст. та її роль у формуванні суспільно-політичного феномену, відомого як «адвокатська доба». З’ясовано, що найбільш сприятливі умови для підготовки правників сформувалися на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині, де важливим осередком юридичної освіти став Львівський університет. Зростання кількості студентів-правників наприкінці ХІХ ст. було зумовлене підвищенням попиту на адвокатські послуги, незалежним правовим статусом адвокатів, перспективами професійної реалізації, а також відносною доступністю навчання. Навчальні програми юридичного факультету охоплювали основні галузі європейської правничої науки, а частина дисциплін викладалася українською мовою. Важливу роль у підготовці правників відігравав також Чернівецький університет, який став осередком формування буковинської наукової спільноти. Окрему увагу приділено особливостям розвитку юридичної освіти в університетах Наддніпрянської України – Харківському, Київському та Новоросійському. Показано, що навчальний процес у цих закладах регламентувався університетськими статутами Російської імперії, передбачав обов’язкове відвідування лекцій і практичних занять та не допускав використання української мови у викладанні. Водночас держава частково фінансувала навчання студентів, насамперед тих, хто пов’язував свою майбутню діяльність із державною службою. Проаналізовано процес формування професорсько-викладацького складу юридичних факультетів. На західноукраїнських землях він спочатку формувався переважно з учених, підготовлених у європейських університетах, тоді як у Наддніпрянській Україні значну роль відігравали випускники російських вищих навчальних закладів та власні вихованці університетів. Визначено відмінності у наукових пріоритетах: у російській імперській академічній традиції переважали історико-правові дослідження, тоді як у галицькому та буковинському науковому середовищі значна увага приділялася політико-економічним проблемам. Наголошено на активній громадській і політичній діяльності викладачів і студентів юридичних факультетів, їхній участі в наукових товариствах, культурно-просвітницьких організаціях і політичному житті. Поєднання наукової діяльності з адвокатською практикою сприяло формуванню професійних навичок студентів і зміцнювало зв’язок між юридичною теорією та практикою. Зроблено висновок, що розвиток юридичної освіти в українських університетах ХІХ ст. сприяв формуванню впливової соціально-професійної групи адвокатів, які відігравали важливу роль у культурному, освітньому та суспільно-політичному житті українського суспільства. Їхня професійна незалежність, правова компетентність і активна громадянська позиція сприяли поширенню модернізаційних ідей та становленню національного громадського руху.

ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЯК ЧАСТИНА ПУБЛІЧНОЇ ІСТОРІЇ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ 2014 РОКУ

Єгор Брайлян — 2026-05-18

Російсько-українська війна, яка триває з 2014 року, стала поштовхом до розвитку публічної історії. Це було пов’язано в першу чергу з впливом російської пропаганди на українське суспільство, а також численними міфами і маніпуляціями про історію. Саме тому через те, що Російська Федерація веде війну проти України, українське суспільство почало більше цікавитися минулим і це сформувало попит на пояснення питань історії та археології в різних форматах, не лише через академічні праці. Питання археології посіли значне місце у проектах публічної історії в Україні після 2014 року. В першу чергу можемо згадати такий проект українських істориків, як «LIKBEZ. Історичний фронт», який було створено у 2014 році з метою протидії російській пропаганді та поясненню історії України через науково-популярні книги, лекції та історичні фестивалі. У серії книг нон-фікшн «Історія без цензури» знайшли висвітлення питання первісної доби та середньовіччя на території України на основі новітніх досліджень українських археологів. Маємо відзначити наступні медіа, які спеціалізуються на історії та висвітлюють археологічні дослідження: «Історична правда», «Локальна історія». Українські археологи беруть участь у подкастах та програмах різних історичних проєктів у мережі YouTube, наприклад «Історія без міфів», проектах продакшну Wild Fox Film. Серед найбільш активних коментаторів для медіа варто згадати Євгена Синицю – доцента кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Леоніда Залізняка – завідувача відділу археології кам’яної доби Інституту археології Національної академії наук України. Зазначимо про наступну особливість археології в контексті публічної історії – фактор антинаукових гіпотез про те, що нібито «Чорне море викопали укри», «Ісус Христос був з Галичини» чи «трипільці були українцями». В силу різних причин подібні фейки та маніпуляції досі існують в інформаційному просторі України, тому популяризація археологічних досліджень має залишатися одним з напрямків української гуманітарної політики.

ВАСИЛ ЗЛАТАРСЬКИЙ: ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРШОЇ БОЛГАРСЬКОЇ СТОЛИЦІ АБОБИ-ПЛИСКИ

Вікторія Безверха — 2026-05-18

Стаття присвячена дослідженню внеску Васила Златарського у розвиток болгарської археології та історії. Висвітлюється його освітній шлях, зокрема навчання на історико-філологічному факультеті Імператорського Санкт-Петербурзького університету та подальша спеціалізація з археології у Королівському Фрідріх-Вільгельмському університеті (нині Берлінському університеті імені Гумбольдтів). Важливим етапом наукової підготовки стало проходження практики в музеях Берліна (Altes und Neues Museum та Völkerkunde Museum), що стало основою для його подальших археологічних досліджень. Згадуються перші археологічні розкопки Васила Златарського у 1897 році в Преславі. У 1899 році В. Златарський взяв участь у розкопках Абоби-Плиски, які призвели до виявлення важливих археологічних об'єктів, що підтвердили гіпотезу про Плиску як першу болгарську столицю. Особливу увагу приділено виступу вченого на ХІ Археологічному з’їзді 1899 року в Києві, де він представив свою доповідь «Де слід шукати першу болгарську столицю», що суттєво відрізнялася від його попередніх поглядів про першу болгарську столицю. Васил Златарський обґрунтував своє припущення про Плиску, спираючись на археологічні, картографічні та візантійські писемні джерела. Також він залучив наявні наукові розвідки своїх колег К. Їречека та К. Шкорпіла. У статті проаналізовано еволюцію його теорії, зокрема від ранніх припущень про Преслав як столицю до остаточного визнання Плиски першою болгарською столицею в його фундаментальній праці «Історія болгарської держави в середні віки» (1918). Васил Златарський активно інтегрував археологічні дані в історичний наратив, а також зробив значний внесок у розвиток болгарської середньовічної археології та формування національної болгарської історіографії.

АРХЕОЛОГІЧНА СПАДЩИНА ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ У ДОБУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (ЗА РОБОТАМИ КРИВОРІЗЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ)

Олег Кірєєв — 2026-05-18

Стаття присвячена історії археологічних студій Криворізького державного педагогічного університету часів української незалежності. Вона охоплює студентські практики, які проходили на базі археологічних експедицій та музеїв. Розглядається питання ролі археологічних досліджень у підготовці майбутніх фахівців та професійній орієнтації студентів. Проаналізовано роботу польових практик та археологічної школи в умовах пандемії та російського вторгнення. Перші археологічні практики у Криворізькому державному педагогічному університеті заклали основи традицій та розуміння важливості і необхідності проведення таких заходів. Характеризується участь майбутніх вчителів історії, географії та правознавства в експедиціях на Криворіжжі, у Кіровоградській та Черкаській областях. Описані основні археологічні об’єкти, під час вивчення яких відбувалось набуття та отримання спеціальних знань, умінь та навичок. Серед них – кургани доби бронзи та скіфського часу, поселенські пам’ятки, у тому числі Мотронинське городище скіфського часу, святилище раннього залізного віку Гірка. Університет має багату історію подібних студій, яку можна поділити на декілька хронологічних етапів. Розглядається роль, яку відіграли викладачі ЗВО, що здійснювали керівництво групами студентів. Акцентовано увагу на внеску співробітників Криворізького історико-краєзнавчого музею, який був незамінною базою університетських робіт. А також – дослідження Інституту археології НАН України, в експедиціях якого зараз проходить практика. За ці роки частина студентів стала на професійний шлях освітян-викладачів, археологів та музейників, які плідно працюють в науково-дослідних установах, закладах вищої освіти та музеях. Чимало з них – волонтери, які сприяють вивченню нашої історико-культурної спадщини. Це в черговий раз доводить необхідність та значення польової археологічної школи з її невід’ємними теоретичною та практичною складовими, як важливого компоненту навчального процесу, підготовки молодих кадрів, особливо археологів, яких так потребує Україна.

НОЖІ СКІФСЬКОГО ЧАСУ НА ПІВДНІ ДНІПРОВСЬКОГО ЛІСОСТЕПОВОГО ПРАВОБЕРЕЖЖЯ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ СВІТЛОВОДСЬКОГО МОГИЛЬНИКА)

Олександр Могилов — 2026-05-18

Стаття присвячена вивченню ножів скіфського часу з півдня Дніпровського Правобережного Лісостепу, які виявлені у Світловодському могильнику в Кіровоградській області. Світловодський могильник відноситься до найбільших і краще вивчених поховальних пам’яток доби раннього заліза в Північному Причорномор’ї. Некрополь розкопувався одинадцять польових сезонів у 1975–1986, 1989–1990 рр. Роботи Кіровоградського краєзнавчого музею та Кіровоградського педагогічного інституту проходили під керівництвом Н. М. Бокій та І. А. Козир. Всього на пам’ятці досліджено 161 захоронення скіфського часу. Декілька з них датуються середньоскіфським періодом, але більшість відносяться до IV ст. до н.е. Припускається, що некрополь залишила чисельна, втім рядова община. Наймасовішими в гробницях є озброєння та прикраси. Зі знарядь праці з покійниками найчастіше клались ножі. На пам’ятці знайдено 71 ніж, які походять із 62 захоронень (понад 38% від їхньої загальної кількості). Не пограбовані поховання показують, що відсоток могил з такими знахідками міг бути набагато вищим (73%). Ножі найчастіше лежали поруч з заупокійною їжею (40 із 44 встановлених випадків). Ще двічі вони покладені поруч з горитом. Частіше з покійним клали один ніж, і лише 9 разів по 2 вироби. Світловодські ножі виготовлені з заліза. Предмети з кістяною ручкою переважають над виробами з дерев’яним руків’ям (62% і 37%). Ручки кріпились на черешкові за допомогою залізних заклепок. Велика кількість ножів у Світловодську ілюструє їх масовий вжиток у різних сферах життя давніх племен скіфського часу.

СКІФСЬКИЙ КУРГАН № 25 БІЛЯ ВІЛЬШАНКИ У БАСЕЙНІ р. СИНЮХИ

Кирило Панченко — 2026-05-18

Стаття присвячена публікації матеріалів розкопок кургану скіфського часу біля с. Вільшанка Голованівського району Кіровоградської області. Курган № 25 входив до складу могильника, що налічував десять насипів. Частину цих пам’яток було досліджено археологічною експедицією Кіровоградського обласного краєзнавчого музею1 під керівництвом Н. М. Бокій упродовж 1968–1970 рр. Артефакти, отримані у ході розкопок, зберігаються у фондах Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею та Вільшанського краєзнавчого музею і опубліковані лише частково. Під час розкопок під насипом було виявлено поховання, здійснене у ямі зі сходинками. Навколо могили розчищено рештки масивного дерев’яного перекриття. У скіфський час курган мав кам’яну крепіду та був оточений ровом. Досліджене захоронення виявилося пограбованим ще у давнину, що значною мірою ускладнює реконструкцію поховального обряду та його інтерпретацію. У заповненні ями збереглися бронзові пластини та залізні пластини від обладунку, бронзові наконечники стріл і ворварка. Також зафіксовано рештки жертовної м’ясної їжі, що є важливим елементом поховального ритуалу. Знахідки бронзових наконечників стріл дали змогу датувати пам’ятку першою – другою четвертю V ст. до н.е. На основі аналізу рис поховального обряду та матеріальної культури висловлено припущення, що поховання належало воїну. Поховальний обряд у кургані має аналогії з курганом № 32, розкопаним поряд, а також із низкою територіально близьких пам’яток басейну р. Синюхи. Проведені зіставлення, а також матеріали інших курганів могильника біля Вільшанки дозволяють віднести його до кола поховань представників військової аристократії скіфського часу. Додатково простежуються ознаки, характерні для степових традицій, що відображає взаємодію лісостепового та кочового середовищ у цьому регіоні.

ФЕМІНІСТИЧНА АРХЕОЛОГІЯ: ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ГЕНДЕРНИХ РОЛЕЙ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

Марина Хададова — 2026-05-18

У статті розглянуто основні позиції феміністичної археології як напрямку наукових досліджень. Вперше ідеї феміністичної археології були сформульовані М. Конкі та Д. Спектор, вони визначили і мету – виявлення та підтвердження присутності жінок на археологічних пам’ятках. Ідеї феміністичної археології висвітлюються у великій кількості наукових праць західних дослідниць. В основному вони присвячені аналізу отриманих результатів польових археологічних досліджень різночасових пам’яток в різних регіонах планети. В статті схарактеризовані основні ідеї феміністичної археології, яка протистоїть традиційному, андроцентричному баченню історії. Прибічниці феміністичної археології піддають критиці традиційні гендерні моделі – активну роль чоловіка та пасивну роль жінки. Спираючись на праці західноєвропейських, американських та українських дослідниць та дослідників, авторки доводять можливість за допомогою аналізу археологічних знахідок відтворення реального становища жінок, їх ролі в економіці та соціумі від кам’яного до раннього залізного віку. При вивченні археологічних об’єктів важливо зважати на просторове розташування та розподіл артефактів, пов’язаних з жінками. Важливі також біометричні дослідження, зокрема ідентифікація жіночих відбитків пальців на керамічних виробах. Ми бачимо, що в оцінці жіночої присутності в історії слід уникати узагальнень та спрощень. У висновку зазначимо, що фемінізм як суспільно-політичний рух мав вплив і на наукову сферу, зокрема на археологію. Насамперед жінки-археологині мали довести неспроможність андроцентричного підходу до вивчення і трактування історії людства, а також довести свою професійність і спроможність проводити самостійні дослідження. В результаті накопичено значний науковий матеріал, який дозволяє висвітлити роль жінок в різні історичні періоди як ремісниць, як мисливиць, як воїтельок. Останнім часом до західноєвропейських дослідниць в галузі феміністичної археології долучились і українські науковиці. Цей напрям досліджень в Україні лише зароджується, але має значні перспективи. Вони полягають у переосмисленні вже накопиченого археологічного матеріалу, а також матеріалів майбутніх досліджень з позицій феміністичної археології.

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ЕТНОПОЛІТИКИ ОРГАНАМИ МІГРАЦІЙНОЇ СЛУЖБИ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ (2003–2004 рр.)

Олександр Вітюк — 2026-05-18

У статті на основі раніше неопублікованих документів розкриваються особливості культурно-освітніх механізмів реалізації державної етнополітики органами міграційної служби Чернівецької області у 2003–2004 рр. Початок 2000-х рр. став етапом формування нових підходів до етнополітики, де органи міграційної служби не лише виконували контролюючі функції, а й були активними суб’єктами соціальної і культурної інтеграції українських громад за кордоном. Дотримання принципів історизму, об’єктивності та системності як методологічної основи дослідження сприяло комплексному аналізу діяльності органів міграційної служби регіону в окреслений період. Такий спосіб дозволив відійти від вузькорегіонального підходу та репрезентувати функціонування органів міграційної служби у Чернівецькій області як релевантну складову процесу реалізації національного консолідованого курсу у міграційній сфері. Введення до наукового обігу раніше невідомих архівних першоджерел дозволило ґрунтовно дослідити механізми комунікації та простежити еволюцію стратегічного партнерства з діаспорою в умовах турбулентності внутрішньополітичних процесів. Окреслено системні перешкоди, які нівелювали потенціал конструктивної комунікації в освітньо-культурному та мовному векторах взаємодії. Визначено ключові практичні здобутки, що засвідчили ефективність у підтримці та збереженні етнокультурної ідентичності закордонних українців. Домінуючий характер співробітництва був зосереджений у площині міжінституційної взаємодії навчальних закладів регіону та громадських об’єднань закордонних українців. Інтенсифікація реалізація інформаційної діяльності забезпечила висвітлення викликів, що стоять перед діаспорою та підтримку вітчизняного книговидання. Координаційний вплив органів міграційної служби регіону у частині забезпечення україномовною літературою громад українською діаспори забезпечив належний рівень вивчення історії та культури України. Доведено, що участь органів міграційної служби регіону у забезпеченні прав та інтересів закордонних українців стала інструментальною основою для збереження об’єктів історичної пам’яті поза Україною.

ОКУПАЦІЯ КРИМУ 2014: ПОГЛЯДИ НА МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ АГРЕСІЇ

Григорій Чмихало — 2026-05-18

У статті здійснено комплексний аналіз підготовки, механізмів реалізації та інформаційно-політичного забезпечення окупації Автономної Республіки Крим Російською Федерацією у 2014 році. Досліджується процес формування передумов для реалізації російського сценарію гібридної агресії, що розпочався фактично з моменту проголошення незалежності України та набув системного характеру після «Кримської кризи» 1992–1994 років. Особливу увагу приділено багаторічній діяльності російських державних структур, спецслужб, культурних та громадських організацій, спрямованій на формування на півострові сприятливого інформаційного та політичного середовища для реалізації проєкту «повернення Криму». У статті проаналізовано роль мережі проросійських політичних партій, громадських організацій, медіа та культурних ініціатив, які формували в суспільній свідомості наратив про Крим як «історично російську територію». Значну увагу приділено використанню інструментів так званої «м’якої сили», діяльності фондів «Русский мир», «Фонд поддержки соотечественников», а також російських дипломатичних і консульських структур, що здійснювали інформаційно-пропагандистський вплив під прикриттям культурної та гуманітарної співпраці. Окремо розглянуто військову складову операції, зокрема використання інфраструктури Чорноморського флоту РФ, діяльність розвідувально-диверсійних груп, формування парамілітарних структур типу так званої «самооборони Криму» та їхню взаємодію з регулярними підрозділами російських збройних сил. Проаналізовано ключові етапи окупації – від організації проросійських мітингів і дестабілізації суспільно-політичної ситуації до захоплення адміністративних будівель, блокування українських військових частин та проведення псевдореферендуму 16 березня 2014 року. Особливу увагу приділено інформаційно-психологічним операціям, спрямованим на формування образу «української загрози», мобілізацію проросійських елементів населення та створення ілюзії масової підтримки анексії. Показано, що інформаційний компонент операції був невід’ємною складовою військової агресії та відіграв ключову роль у деморалізації українських сил і легітимізації дій Російської Федерації. Зроблено висновок, що окупація Криму стала результатом тривалої комплексної підготовки, яка поєднувала військові, інформаційні, політичні та соціальні інструменти впливу. Досвід цієї операції демонструє характерні риси сучасної гібридної війни, у межах якої ключовими інструментами стають інформаційно-психологічні операції, маніпуляція громадською думкою, використання мереж агентів впливу та локальних колабораційних структур.

ГЕНЕЗИС ТА СТРАТЕГІЧНІ ФУНКЦІЇ МІСТ РУСІ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ ВАСИЛЯ ЛЯСКОРОНСЬКОГО

Леонід Могильний — 2026-05-18

Актуальність дослідження полягає в тому, що постать Василя Григоровича Ляскоронського (1859–1928) посідає особливе місце в українській історіографії медієвістики як дослідника, що одним із перших здійснив синтез історичного аналізу писемних джерел із масштабними польовими археологічними та топографічними розвідками. В умовах сучасної ревізії концепцій державотворення та деколонізації гуманітарного знання, звернення до спадщини В. Ляскоронського дозволяє переосмислити роль військово-стратегічного фактора у формуванні мережі розселення Давньої Русі. Вивчення його поглядів на природу городищ Посулля та Переяславщини є критично важливим для розуміння генезису міста як автономного оборонного та адміністративного вузла, що протистояв викликам кочового Степу. Метою статті є системна реконструкція та комплексний аналіз наукової концепції В. Ляскоронського щодо походження, функцій та морфологічних особливостей міст Русі, а також визначення його внеску у формування вітчизняної історичної географії. Методологія дослідження базується на принципах історизму та об'єктивності. У роботі використано історіографічний метод (для аналізу еволюції поглядів ученого), порівняльно-історичний аналіз (для зіставлення його ідей із теоріями М. Грушевського та В. Ключевського) та метод структурно-функціонального аналізу (для вивчення запропонованої автором типології оборонних споруд). У статті доведено, що В. Ляскоронський сформував цілісну «державницько-стратегічну» модель походження міст. На відміну від представників «торговельної школи», дослідник обґрунтував пріоритетність оборонної функції, розглядаючи місто передусім як результат свідомої князівської політики щодо зміцнення прикордонних ліній. Розкрито роль ландшафтного детермінізму в концепції Ляскоронського, де природні умови (миси, яри, річкові заплави) розглядалися як фундаментальний фактор вибору місця для містоутворення. Доведено, що праці дослідника заклали методичну базу для сучасної історичної урбаністики, поєднавши економічні функції міст-хабів із їх мілітарною роллю. Науковий доробок В. Ляскоронського дозволив подолати абстрактність кабінетних теорій, надавши вивченню міст Русі матеріально-топографічної доказовості. Обґрунтована ним провідна роль державної ініціативи та оборонної доцільності залишається фундаментальною для розуміння процесів соціополітичної консолідації Київської держави.

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКІЛЬНОЇ МОЛОДІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 1940-Х – 1960-ті рр.)

Юрій Присяжнюк — 2026-05-18

Доцільність аналізу запропонованої проблеми зумовлена кількома обставинами, зокрема складним становищем, у якому перебуває сучасна Україна. Назагал ідеться про історичний досвід готовності ефективно вирішувати завдання національної безпеки в умовах інтенсифікації інформаційної (гібридної) війни, також відбиття збройної агресії. Під терміном «зросійщення» автори розуміють сукупність поглядів та дій, спрямованих на штучну асиміляцію підкорених народів (насамперед українського), примусове впровадження російської мови, культури, звичаїв, у такий спосіб – зміцнення російського (імперського) панування. Особливе місце в довготривалій політиці зросійщення належить її радянському (російсько-комуністичному) різновиду, який автори виокремили як спеціальне поле дослідження. У статті показано, що політика зросійщення в УРСР у перші повоєнні десятиліття була своєрідним продовженням колишніх імперських традицій поневолення. І це незважаючи на те, що офіційно більшовики, їхні вожді категорично відкидали свій зв’язок із монархією Романових, самодержавством як таким. Наголошено, що в політиці зросійщення учнівської та студентської молоді в періоди правління «пізнього» Й. Сталіна та М. Хрущова важлива роль відводилася мовному питанню. На основі аналізу статистичних даних та інших джерел автори доводять, що лібералізація суспільно-політичного життя, яка мала місце вже в другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр., майже зовсім не пом’якшила «мовне» зросійщення. Ба більше, в означений період ця політика навіть посилилася. Загалом у ставленні до української молоді як репрезентанта самобутнього народу комуністичний режим поводився цинічно. Він обмежував публічне використання рідної мови, також вивчення автентичної історії, зрештою – опанування цілого світу знань, рефлексій, відчуттів тощо. При цьому не гребував маніпулювати думками та бажаннями самих людей.

ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО ТА ІСТОРИЧНА РЕГІОНАЛІСТИКА: СПІЛЬНІСТЬ ТА ВІДМІННІСТЬ ПОНЯТЬ (ДО ІСТОРІОГРАФІЇ ПРОБЛЕМИ)

Олексій Романько — 2026-05-18

У статті на основі історіографії охарактеризовано дефініції понять «історична регіоналістика», «історичне краєзнавство», спільність та відмінність цих понять. В основі дослідження – праці відомих сучасних науковців з питань краєзнавства та регіоналістики. Важливість та актуальність звернення до з’ясування співвідношень історичної регіоналістики та історичного краєзнавства, особливостей їхніх теоретико-методологічних основ вмотивовано бажанням на основі сучасної історіографії розглянути їхню сутність та функції у сучасних обставинах життя в Україні. Результати таких досліджень дадуть можливість вмотивовано та у вірному напрямку, у відповідній пропорції використовувати їхні багаті й різноманітні надбання у практичній сфері людської діяльності як знаряддя протидії викликам інформаційної війни, засобу формування у громадян України патріотизму та національної самоідентифікації. Мета статті – дослідити визначення історіографією сутності понять «історична регіоналістика» та «історичне краєзнавство»; показати специфічні особливості, роль та місце цих двох гілок локальної історії; на основі праць відомих дослідників розкрити поняття «регіоналістика» та «краєзнавство» як категорії, ширші за своєю суттю від категорій «історична регіоналістика» та «історичне краєзнавство»; у висновках представити авторську рефлексію співвіднесення понять «історична регіоналістика» – «історичне краєзнавство» з урахуванням сучасних підходів до їхнього розвитку, здійснюваних в українській історіографії. Висновки демонструють, що дві потужні гілки локальної історії – історичне краєзнавство та історична регіоналістика – мають специфічні особливості та спільні ознаки. Розвиваючись поруч, збагачуючи одна одну, вони повинні й надалі удосконалюватися, збагачуватися новими відкриттями, щоб служити українській науці, народу України у вирішенні її нагальних життєвих питань.

ІНФОРМАЦІЙНІ СКЛАДОВІ ФОРМУВАННЯ АСИМЕТРІЇ СУВЕРЕНІТЕТУ В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИНАХ НА ПОЧАТКУ 1990-Х РОКІВ

Тетяна Штагер — 2026-05-18

У статті представлено результати аналітичного розгляду процесу формування українсько-російських відносин у 1991–1994 роках крізь призму концепту асиметричного суверенітету. На основі порівняльного аналізу розсекречених стенограм телефонних розмов та переговорів лідерів Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації з фондів Архіву національної безпеки (National Security Archive) реконструйовано механізми узгодженого зовнішнього тиску на Україну. Доведено, що в зазначений період український державний суверенітет розглядався ключовими геополітичними гравцями не як самодостатня політико-правова цінність, а як змінна величина у системі глобальної стабільності, що залежала від вирішення питання радянської ядерної спадщини. Встановлено наявність системного розриву між офіційним дипломатичним дискурсом, який декларував підтримку незалежності України, та реальною політичною практикою «конфіденційної комунікації», спрямованою на обмеження її суб’єктності у безпековій сфері. Проаналізовано роль інформаційних чинників у підтримці асиметричної моделі відносин та формуванні негативного міжнародного іміджу молодої держави. Виявлено, що системна репрезентація України провідними західними та російськими акторами в міжнародному медійному та політичному просторі як «загрози режиму нерозповсюдження» ядерної зброї та джерела потенційної дестабілізації слугувала інструментом легітимізації зовнішнього політичного й економічного тиску на українську владу. У статті деталізовано використання інформаційної конструкції «нелегітимного володіння» ядерною зброєю Російською Федерацією для просування власних інтересів, зокрема в енергетичній сфері та питанні врегулювання боргових зобов’язань шляхом політичних поступок з боку України. Висвітлено ультимативний характер переговорів щодо приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в обмін на стабільне постачання енергоносіїв. Здійснено критичний аналіз мемуарного наративу російської дипломатії, що дозволило деконструювати пропагандистські штампи та міфи, спрямовані на легітимізацію обмеження політичної суб’єктності України. Доведено, що підписання Будапештського меморандуму 1994 року стало логічним завершенням формування асиметричної моделі суверенітету, зафіксувавши юридичну двозначність безпекових зобов'язань через використання терміна «запевнення» (assurances) замість «гарантії» (guarantees). Узагальнено результати дослідження, які свідчать, що закладена на початку 1990-х років структурна нерівновага у розподілі безпекових зобов'язань створила передумови для подальшої ревізії безпекового порядку, що склався у Європі після Другої світової війни. Визначено, що асиметрія суверенітету була закріплена не лише на рівні міжнародно-правових актів, а й через механізми прямого енергетичного шантажу та інформаційного домінування.

ВІДДІЛ «ІНОЗЕМНІ АРМІЇ СХІД» ТА ЕВОЛЮЦІЯ НІМЕЦЬКОЇ РОЗВІДКИ НА СХІДНОМУ ФРОНТІ

Дмитро Вєдєнєєв — 2026-05-18

У статті досліджено діяльність відділу «Іноземні армії Схід» у контексті еволюції німецької військової розвідки на Східному фронті в роки Другої світової війни. Автор констатує, що початковий етап війни проти Радянського Союзу виявив глибоку кризу німецької військової розвідувальної аналітики, що базувалася на фрагментарних, часто застарілих відомостях щодо СРСР. ЇЇ наслідком стала критична недооцінка мобілізаційних ресурсів, потенціалу механізованих з’єднань та здатності до відновлення стратегічних резервів, які обумовили зрив операції «Барбаросса». Аналізуючи маловідомі джерела, дослідник доходить висновків, що кардинальні зміни у роботі військової розвідки розпочалися навесні 1942 року із призначенням на посаду керівника відділу Райнгарда Ґелена, який зробив пріоритетним завданням відділу вивчення оперативних намірів Червоної армії через комплексне дослідження даних аерофоторозвідки, радіоперехоплення та свідчень учасників подій. Основним і найнадійнішим джерелом інформації у динамічних умовах фронту стали допити радянських військовополонених та перебіжчиків, для чого було розроблено нові підходи у роботі з бранцями, які забезпечили підготовку якісних аналітичних розвідданих для німецького командування. Автор відзначає. що покращивши розвідувальну діяльність на тактичному рівні, Р. Ґелен та його відомство не змогли досягти успіху на стратегічному рівні, а хибні оцінки намірів Червоної армії у 1942 році під Сталінградом не були забуті вищим політичним керівництвом. Оцінюючи діяльність відділу «Іноземні армії Схід» на завершальному етапі війни, у статті відзначено, що його керівник зосередився на збереженні величезних масивів зібраної інформації як головного активу для повоєнного майбутнього, а успішна взаємодія з американським урядом дозволила колишньому розвідувальному апарату не лише уникнути ув’язнення за роботу на нацистський режим, а й стати основою для формування нової розвідувальної структури вже у повоєнній Німеччині.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ФРОНТ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: РОЛЬ ПРЕСИ У ПРОПАГАНДІ ТА ПСИХОЛОГІЧНИХ ОПЕРАЦІЯХ (1914-1918)

Сергій Іваненко — 2026-05-18

У статті здійснено комплексний аналіз становлення та розвитку інформаційно-психологічних операцій у період Першої світової війни як складової феномену тотальної війни початку ХХ століття. Досліджується процес перетворення пропаганди із допоміжного засобу політичного впливу на системний інструмент державної воєнної стратегії, спрямований на мобілізацію суспільства, формування образу ворога та легітимацію воєнних дій. Особлива увага приділяється передвоєнному етапу інформаційної боротьби, коли шовіністична риторика та принцип бінарної опозиції “свій – чужий” використовувалися як ідеологічна підготовка масової свідомості до глобального конфлікту. У статті проаналізовано механізми функціонування преси, військової періодики, друкованих агентств, агітаційної літератури, графічної продукції та кіно як інструментів психологічного впливу. Показано, що з початком війни відбулося інституційне оформлення системи централізованого контролю над засобами масової інформації (ЗМІ), створення спеціалізованих бюро та координаційних структур, що забезпечували цілеспрямоване формування громадської думки в інтересах держави. Розкрито особливості впливу на різні цільові аудиторії: власне населення, союзників, нейтральні країни та противника, а також методи деморалізації ворожих військ через поширення чуток, листівок, фальсифікованих документів і використання історичних міфів. Окремо висвітлюється роль національного чинника, підтримки сепаратистських рухів та іредентизму як нових технологій інформаційної боротьби, що активно застосовувалися воюючими державами. Зроблено висновок, що саме у 1914–1918 роках було закладено теоретичні та практичні основи сучасної психологічної війни, в межах якої об’єктом впливу стають не лише збройні сили противника, а й масова свідомість суспільства загалом.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕФОРМ В ОСМАНСЬКІЙ ТА ГАБСБУРЗЬКІЙ ІМПЕРІЯХ У XVIII ст.

Олександр Ковальков — 2026-05-18

Стаття присвячена порівняльному дослідженню особливостей політичного устрою, соціально-економічного розвитку та реформаторських процесів в Османській та Габсбурзькій імперіях у XVIII ст. Проаналізовано структуру влади, роль еліт, релігійний чинник і ступінь централізації в обох державах. Визначено, що Османська імперія функціонувала як військово-бюрократична держава з елементами децентралізації, тоді як Габсбурзька монархія являла собою складний конгломерат територій із різними правовими системами, адміністративними традиціями, рівнем економічного розвитку та із сильними позиціями місцевої шляхти. Особливу увагу приділено причинам і змісту реформ. Показано, що в Османській імперії саме в цей період було зроблено перші серйозні спроби модернізувати державу, реформувати армію, адміністрацію та дипломатію. З’ясовано, що реформи мали переважно військово-технічний характер і були спрямовані на подолання кризи та відновлення військової могутності, проте не дали швидких результатів, не мали системного характеру й наштовхувалися на опір традиційних сил. Натомість у Габсбурзькій імперії реформи Марії Терезії та Йосифа ІІ, натхненні ідеями Просвітництва і спричинені війною за австрійську спадщину, що показала слабкість адміністративного апарату та фінансової системи, охопили адміністративну, правову, економічну, освітню, релігійну та соціальну сфери й були спрямовані на централізацію держави, підвищення ефективності управління та зміцнення армії. Було створено більш ефективний державний апарат, реформовано систему освіти та обмежено привілеї окремих соціальних груп. Зроблено висновок, що, попри масштабність реформ, обидві імперії не досягли повної модернізації: Османська імперія через фрагментарність, брак фінансових ресурсів, політичну нестабільність та сильний опір традиційних груп, особливо гострим був конфлікт між реформаторами та яничарами, які прагнули зберегти свої привілеї, а Габсбурзька – через опір з боку дворянства, духовенства та частини населення, нерівномірність запровадження реформ, національні суперечності та надмірну бюрократизацію. Реформи XVIII ст. стали важливим етапом трансформації обох держав, показали прагнення правителів адаптувати свої держави до нових умов міжнародної політики та змін у світовому розвитку, створили основу для подальших перетворень у XIX ст., але не змогли остаточно подолати внутрішні кризи, повністю зупинити занепад імперій. Після смерті Йосифа II частина його реформ була частково скасована або пом’якшена.

ВІЙСЬКО КРИМСЬКОГО ХАНСТВА У ВОЄННІЙ КАМПАНІЇ 1594 Р. В КОНТЕКСТІ ДОВГОЇ ТУРЕЦЬКОЇ ВІЙНИ (1593–1606 рр.)

Сергій Козловський — 2026-05-18

У статті розглянуто військову кампанію Кримського ханства 1594 р. як складову Довгої (Тринадцятирічної) війни Османської імперії проти держави Габсбургів у 1593–1606 рр. З’ясовано, що кримці прийшли на допомогу османам у той момент, коли останні відчували брак харчів і під питанням стояла подальша облога Дьєра. Основну увагу приділено бойовим діям за участю кримців у Карпатах та на території Угорщини. Проаналізовано листування польського канцлера Яна Замойського, яке стало одним з основних джерел, щодо участі кримців у війні, їх переходу через Покуття та Карпати, а також особливостям їх тактики ведення бою. Доведено, що татари змогли успішно подолати Карпати як завдяки високій мобільності війська, розвідці та тактичним маневрам, так і через похибки польського та угорського військового командування, яке діяло із запізненням і не врахувало масштабів загрози. Здійснено спробу встановити кількість залучених до походу татарських військ, маршрут їх просування та особливості локальних боїв на Покутті, Прикарпатті, Карпатах, Закарпатті та безпосередньо на території Угорського королівства. У кампанії 1594 р. татари за допомогою артилерії здобули Чешебіси, без бою захопили Папу, допомогли османам здобути Дьєр. Розглянуто передумову війни 1593–1606 рр., особливості військового мистецтва Кримського ханства та причини участі кримців у військових кампаніях Османської імперії. На основі перехресного аналізу тогочасних джерел встановлено характер складних взаємовідносин між татарським і турецьким командуванням. Детальний аналіз турецьких нарративних джерел засвідчив про наявність особистісного конфлікту між кримськотатарським ханом Гази ІІ Гераєм та сердаром турецької армії Коджею Сінан-пашою, що у підсумку завершилося відходом основних сил кримців з Угорщини та подальшим зміщенням Сінан-паші з посади великого візиря. У підсумку: похід війська Кримського ханства до Угорщини в 1594 р. дозволив османам не лише утримати фронт, а й здобути фортецю Дьєр, вести бойові дії у наступному році, зберегти контроль над територіями. Кримці завдали чималих руйнувань економічній та ресурсній базі ворога. Успішний перехід татарами Карпат засвідчив те, що король та магнати Речі Посполитої не поспішали воювати на боці Габсбургів.

ВЕЛИКА ВІЙНА КРІЗЬ ПРИЗМУ ЕГО-ДОКУМЕНТІВ ПОЛЬСЬКОЇ ШЛЯХТИ

Ігор Кривошея — 2026-05-18

Стаття присвячена дослідженню повсякденного життя та соціокультурній трансформації польської шляхти в роки Першої світової війни. Глобальний конфлікт, глибину якого сучасники спершу недооцінювали, докорінно змінив їхній соціокультурний простір. Актуальність роботи зумовлена перенесенням фокусу з традиційної воєнно-дипломатичної історії на антропоцентричний вимір, що дає змогу проаналізувати Велику війну як індивідуальний досвід привілейованого стану та носія польської ідентичности. У дослідженні мемуари, щоденники та спогади розглянуто як джерела, що містять у собі «дух часу», поєднують безпосередню емоційну реакцію на події з їхнім подальшим раціональним осмисленням і рефлексією. Залучення джерел особового походження дає змогу відтворити події на емоційному-психологічному рівні, що сприяє висвітленню ціннісних орієнтирів, поведінкових моделей і ментальности польської шляхти початку XX ст. У статті проаналізовано динаміку переходу від «островів стабільности» маєткового життя до пошуку нових форм національної самоорганізації в умовах війни. Висвітлено рефлексії авторів щодо сподівань на уникнення воєнної катастрофи, а також продемонстровано суттєві відмінності у сприйнятті війни крізь призму дитячого та дорослого бачень. Для цілісного відтворення особистих переживань були залучені та проаналізовані чоловічі та жіночі его-документи. У спогадах зафіксований перехід від тривалого соціального напруження до відкритого конфлікту, супроводжуваного погромами та вимушеним відходом шляхти з власних маєтків. У цьому контексті его-документи є не лише джерелом фактів, а й свідченням глибокого психологічного зламу цілого покоління польської шляхти. У статті частково використано матеріали, зібрані Ігорем Кривошеєю під час його дослідження в рамах програми «Дослідження в Польщі» (2026) Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського (Варшава).

ЄГИПЕТСЬКІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ ЧЕСЬКОГО МІСТЯНИНА МАРТИНА КАБАТНИКА (1492 р.)

Ігор Ліхтей — 2026-05-18

У статті висвітлено передумови, перебіг і наслідки мандрівки чеського містянина Мартина Кабатника до Єгипту та на основі аналізу його дорожніх нотаток охарактеризовано життя населення столиці Султанату мамлюків – міста Каїра. Відзначається, що М. Кабатник перебував у Єгипті впродовж двадцяти днів весною 1492 р., а невдовзі після повернення на батьківщину надиктував місцевому писареві Адамові Бакаларжу все, що побачив там особисто або почув від місцевих жителів, а той після смерті мандрівника опублікував ці записи. В статті наголошується, що подорожні нотатки Мартина Кабатника охоплюють широкий спектр життя в мамлюцькому Султанаті, яке мандрівник висвітлює без упереджень і яке досить часто порівнює з реаліями в Чеському королівстві. Надзвичайно цінною є його характеристика звичаїв та побуту єгипетських арабів. Заслуговує на увагу також вивчення М. Кабатником питання співіснування релігійних громад, передусім християн та юдеїв (євреїв), в умовах панування ісламу. У дослідженні вперше в українській історіографії проаналізовано матеріал дорожніх нотаток Мартина Кабатника щодо його перебування в Каїрі. З опором на джерело простежено докладний опис тогочасного міста та життя його мешканців, зроблено огляд соціальної структури населення та організації політичного управління Єгипту, наголошено на визначних культурних надбаннях регіону за правління династії мамлюків. Деякі звичаї мусульманської спільноти викликали у Мартина Кабатника щирий подив або ж цілковите неприйняття. Серед іншого, він спостеріг, що мамлюки ставляться до євреїв більш прихильно, ніж до християн. У статті утверджується думка про те, що оприявнений нарис Мартина Кабатника, поза сумнівом, є цікавим та пізнавальним матеріалом для вивчення історії Султанату мамлюків кінця XV ст. та історії середньовічного Сходу загалом.

КАРТОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА В СИСТЕМІ РАДЯНСЬКОЇ ЦЕНЗУРИ: МЕХАНІЗМИ КОНТРОЛЮ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ (1917–1940-ві роки)

Інна Позднякова — 2026-05-18

Дослідження розкриває взаємозв’язок між картографуванням та радянською політичною цензурою. У статті проаналізовано процес становлення та еволюції системи контролю та обмежень у цій сфері протягом 1917–1940-х років. Окрему увагу приділено періодизації цього процесу: від відносної відкритості 1920-х до тотального «закриття» картографічної інформації наприкінці 1930-х років. Висвітлено роль політичних, військових та карально-репресивних інституцій у регулюванні доступу до просторової інформації. Охарактеризовано вплив ідеологічних чинників на формування принципів секретності. Доведено, що в зазначений період карта перестала сприйматися виключно як науковий чи освітній продукт, перетворившись на стратегічний ресурс та засіб ідеологічної маніпуляції. Картографія стала об’єктом тотального контролю, що призвело до появи специфічного типу «радянської мапи», визначальною рисою якої була ідеологічна доцільність. Окреслено методи втручання держави у науковий процес, як‑от: вилучення стратегічно важливих даних, викривленню геопросторової інформації та запровадження жорстких режимних обмежень. Продемонстровано руйнівний вплив цензури на розвиток академічної науки та професійну діяльність наукової спільноти. Розглянуто еволюцію інструментарію та методів роботи топографів у період Другої світової війни. Окреслено роль просторової інформації у забезпеченні навігації та підвищенні ефективності застосування техніки й управління підрозділами. Акцентовано, що впровадження передових на той час технологій аерофотографування та точного позиціювання стало важливим складником розуміння того, як технологічний прогрес безпосередньо впливав на перебіг бойових дій. Розкрито способи використання просторової інформації як важеля військової переваги. Виявлені закономірності доводять, що картографія в тоталітарній системі виконувала не лише військову, а й глибоку політичну функцію. Результати дослідження дозволяють глибше зрозуміти механізми використання просторової інформації у маніпулюванні суспільною свідомістю.

ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В СІЛЕЗІЇ У ПРОЦЕСІ РЕПОЛОНІЗАЦІЇ (1945–1956 рр.)

Всеволод Сергієнко — 2026-05-18

Предметом статті є проблема формування польської ідентичності населення Сілезії в контексті політики реполонізації, що здійснювалася польським урядом у 1945–1956 рр. На основі історичних джерел простежено ідеологічні установки влади та практичні механізми їх реалізації на теренах Сілезії. Підкреслено, що на момент включення до складу Польщі у 1945 р. Сілезія мала складну та багатошарову ідентичність, сформовану під впливом багатовікових політичних і культурних процесів. Цю ідентичність польському уряду належало значною мірою змінити. Важливу роль у цьому процесі відігравали ідеологічні засади, які формувалися різними політичними силами Польщі у міжвоєнну добу та в період Другої світової війни. При цьому німецький компонент ідентичності мешканців регіону трактувався як результат багатовікової германізації, який необхідно було усунути. В якості головної ідеологічної засади формування польської ідентичності Сілезії розглядається концепція «повернених земель», згідно з якою новоприєднані території трактувались як історично польські. Показано еволюцію цієї ідеології, яка у перші повоєнні роки значною мірою спиралася на національний дискурс і антинімецьку риторику, а наприкінці 1940-х рр. починає дедалі більше визначатися комуністичною ідеологією і її концепцією «нової людини», лояльної до соціалістичної держави. В статті розкрито механізмам реалізації політики формування польської ідентичності Сілезії. Серед ключових механізмів названо масові пропагандистські кампанії, активну роботу преси та культурних інституцій, символічні заходи меморіалізації подій польської історії. Важливими інструментами формування польської ідентичності вказано також демографічну політику, спрямовану на зміну етнічної структури населення регіону, та освітні заходи, в тому числі організацію так званих курсів реполонізації. Досліджено також такі механізми формування польської ідентичності, як трансформація культурного та символічного простору регіону через зміну топоніміки та обмеження впливу католицької церкви.

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА МЕХАНІЗМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СТІЙКОСТІ: НА ПРИКЛАДІ СПОГАДІВ ЖЕРТВ ГОЛОКОСТУ

Лідія Федик — 2026-05-18

У статті здійснено комплексний аналіз феномену культурної та психологічної резильєнтності в умовах воєнних і травматичних соціальних трансформацій крізь призму індивідуального досвіду жертв Голокосту. Актуальність дослідження зумовлена сучасними викликами, які постали перед українським суспільством у контексті російсько-української війни та потребують глибшого осмислення механізмів адаптації, виживання і збереження національної ідентичності в ситуаціях екзистенційної загрози. Метою статті є виявлення чинників формування культурної та психологічної резильєнтності на індивідуальному рівні та аналіз їхнього впливу на конструювання й трансформацію національної ідентичності в умовах війни. Джерельну базу становлять мемуарні свідчення осіб, які пережили Голокост, зокрема досвід перебування в концентраційних таборах, гетто, життя в умовах вимушеного приховування. Особливу увагу приділено динаміці світоглядних змін у довоєнний, воєнний та післявоєнний періоди. У статті окреслено ключові компоненти резильєнтності: ціннісні орієнтації, дію як форму активного реагування, сенсотворче мислення, емоційну регуляцію та соціальні зв’язки. Показано, що саме індивідуальний рівень стійкості є фундаментом для формування ширших інституційних і національних механізмів опору кризам. Доведено, що війна виступає каталізатором складних і часто суперечливих ідентифікаційних процесів, зумовлюючи як тимчасове заперечення, так і подальше посилення національної самосвідомості. Зроблено висновок, що досвід жертв Голокосту демонструє високий потенціал психологічної та культурної резильєнтності навіть в умовах радикальної дезінтеграції соціального середовища. Отримані результати мають теоретичну та практичну цінність для осмислення сучасних воєнних травм і можуть бути використані у розробці стратегій підтримки національної стійкості та роботи з колективною пам’яттю в посткризовий період.

ДНІПРО ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ РУБІЖ У ПРОТИСТОЯННІ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ І ВЕРМАХТУ НА СХІДНОМУ ФРОНТІ ВЛІТКУ – ВОСЕНИ 1941 РОКУ

Олександр Чорний — 2026-05-18

Україна в роки Другої світової війни стала ареною запеклих боїв між Червоною армією і Вермахтом. Німецько-радянський фронт прокотився українськими просторами із заходу на схід у 1941–1942 роках, а потім у зворотному напрямку у 1943–1944 роках. В обох кампаніях стратегічним рубежем для супротивників був Дніпро. Автор акцентував увагу на тому, що дніпровських вододіл у німецько-радянському протистоянні в 1941 році не був ефективно використаний радянським командуванням, що обернулося рядом масштабних трагедій для Червоної армії, котрі засвідчили тріумф Вермахту в перші місяці війни проти СРСР. Опираючись на історіографічний огляд воєнно-історичних подій літа – осені 1941 року на території України, дослідник дійшов висновків, що опір Червоної армії просуванню німецьких з’єднань на Схід не виглядає як чітко вибудована стратегія, що опиралася на дані розвідки та засади сучасної воєнної науки, що радянським командуванням не були використані можливості дніпровського вододілу як природньої перешкоди, що відомі в історичній науці оборонні операції армій Південно-Західного напрямку, нібито реалізовані у липні – жовтні 1941 року, були пізніше припасовані радянськими воєнними істориками під хід подій на фронті в окреслений час. Наголошуючи на втратах Червоної армії та здобутках Вермахту, а також враховуючи стратегічне значення для супротивників Дніпра та родовищ корисних копалин Нікопольсько-Криворізького та Донецького басейнів для розгортання подальших бойових дій і ведення війни, дослідник запропонував літньо-осінню кампанію на Східному фронті називати битвою за Дніпро 1941 року, яка мала для Червоної армії виключно оборонний характер та суціль негативні наслідки.