Історія та археологія

ІСТОРІЯ СПОРУДЖЕННЯ ТА ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА В.І. ГРИГОРОВИЧУ В ЄЛИСАВЕТГРАДІ

Вікторія Безверха — 2024-04-22

У статті розглянуто історію спорудження та відкриття пам’ятника педагогу, вченому, професору та видатному європейському славісту ХІХ ст. – Віктору Івановичу Григоровичу. Авторами виділено два етапи в історії пам’ятника. Перший – з моменту поховання професора, адже саме в той час зародилася ідея збирати кошти на спорудження пам’ятника та навіть надійшли перші пожертви. Другий етап – з моменту ініціативи знову збирати кошти на пам’ятник Історико-філологічним товариством під час святкування ювілею Новоросійського університету. Після перших благодійних пожертв минуло 14 років, але цього разу справу було доведено до кінця. Кошти, які були зібрані раніше і знаходилися весь цей час у місті Єлисаветград, було передано до Новоросійського університету. Відкритий благодійний збір коштів об’єднав громадськість та інтелігенцію великих міст, містечок і навіть сіл. У жовтні 1891 р. коштів було достатньо, щоб розпочати роботу. У статті зазначено, що архітектором було запрошено О. О. Бернардацці, а скульптором – Б. В. Едуардса. Сам пам’ятник було виготовлено з карарського мармуру. Урочисте відкриття відбулося 18 жовтня 1892 року на Петропавлівському кладовищі в Єлисаветграді. У науковому дослідженні представлені оригінальні світлини пам’ятника професору з його відкриття, фото 1947 року після перенесення з Петропавлівського кладовища до Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, фото 2022 року з Рівненського кладовища та фото 2022 року – копії пам’ятника В.І. Григоровичу, який було зроблено з оригіналу та відкрито в 1972 році біля колишнього Земського реального училища. Завдяки фотоджерелам можна простежити стан збереження та порівняти зміни, які відбулися за цей період, з оригіналом пам’ятника В. І. Григоровичу. На жаль, оригінальний пам’ятник утратив одну зі своїх частин – фоліанти та бордюр у слов’янському стилі. Натепер монумент потребує реставрації.

РАДЯНСЬКИЙ КОНЦЕПТ «ДРУЖБА НАРОДІВ» У СУЧАСНИХ ПІДРУЧНИКАХ З ІСТОРІЇ

Інна Вівсяна — 2024-04-22

Метою статті є визначення місця ідеологічного концепту «дружба народів» у викладанні новітньої історії в російських школах, а також у веденні гібридної війни РФ з Україною. Влітку 2023 року, на другому році повномасштабної війни з Україною, в Росії та на окупованих територіях українського Півдня і Сходу школи отримали нову редакцію підручника новітньої історії (автори В. Мединський і А. Торкунов). Підручник викликав бурхливу реакцію громадськості на всьому пострадянському просторі, адже він став концентрованим викладом ідеології рашизму. Значну увагу в цьому пропагандистському опусі приділено характеристиці національних відносин у післявоєнному СРСР. Ідеологема «дружби народів» була частиною державної пропаганди в Радянському Союзі, вона ж продовжила своє існування з деякими видозмінами в сучасній РФ. Розуміння цього факту важливе як для професійних істориків, так і для всього українського суспільства. У статті окреслено стан дослідження проблеми використання стереотипів про «дружбу народів» у радянський та пострадянський період. Проаналізовано нову редакцію російського шкільного підручника на предмет використання радянського концепту «дружби народів». Оцінено вплив рашистської ідеології на формування змісту підручника. Визначено, що радянське трактування ідеологеми «дружба народів» передбачало наявність «старшого» і «меншого» народів, саме такий зміст у свої фейки про «братні народи» вкладають сучасні рашисти. За словами про «братні народи» ховається шовіністичне ставлення «старшого брата» – російського народу до інших як до другосортних. Використання радянських стереотипів у сучасних підручниках історії слід розглядати як ідеологічну зброю в гібридній війні та використовувати гідні аргументи для розвінчування історичних міфів. Концепт «дружба народів» у сучасному трактуванні передбачає рівноправні толерантні відносини між народами, повагу до національного суверенітету та дотримання загальновизнаних прав людини.

ЗАСЕЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАБУДОВИ МІСЦЕВОСТІ ХУТІР У НОВОМИРГОРОДІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII – СЕРЕДИНА XX СТ.)

Антон Ганул — 2024-04-22

У статті вперше здійснено спробу комплексно дослідити історію заселення східної околиці м. Новомиргород – мікрорайону Хутір, а також порушено питання походження цього мікротопоніма. На підставі порівняння картографічних джерел відстежено появу першої забудови в цій місцевості та процес її поступового розширення впродовж другої половини XVIII – середини XX ст. і встановлено, що забудова території спочатку відбувалась із боку річки Велика Вись на придатних ділянках, а вже у XX ст. розширювалася з півночі на південь. Шляхом ґрунтовного аналізу межових книг, списків землевласників, посімейних списків, списків населених місць та інших архівних і опублікованих документів у хронологічній послідовності розкрито історію заселення місцевості та висвітлено основні події в її розвитку, визначено власників земельних дач, встановлено назви хуторів та імена їхніх мешканців. Досліджено історію відкриття залізничної станції Новомиргород на лінії Одеса–Бахмач, що стало одним із ключових етапів у розвитку мікрорайону. Проаналізовано зміни в землеволодінні та господарюванні з моменту приходу до влади більшовиків, а також з’ясовано імена орендарів земельних ділянок. Висвітлено ключові аспекти процесу забудови Хутора в повоєнні роки та визначено основні чинники, що впливали на зростання інтенсивності його заселення. Одержані результати можуть мати практичне застосування під час викладання курсів історії, підготовки музейних експозицій, розроблення локальних екскурсійних маршрутів тощо, а також сприяти подальшій інтенсифікації фахових історико‑краєзнавчих досліджень. Зокрема, перспективними для вивчення є інші питання, яким раніше приділялось недостатньо уваги, як-от історія місцевостей, офіційно приєднаних до міста в середині XX ст.: сіл Виноградівка, Катеринівка (Шмидове) та Софіївка (колишня слобода Новомиргород, включно з передмістями Чорногорія та Бессарабія).

АФГАНСЬКА ВІЙНА СРСР (1979–1989 РР.) У РАДЯНСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ КІНЕМАТОГРАФІ В КОНТЕКСТІ «ВІЗУАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ»

Олександр Ковальков — 2024-04-22

У статті здійснено спробу контент-аналізу художніх фільмів, присвячених Афганській війні СРСР (1979–1989 рр.), із застосуванням методологічного інструментарію «візуальної історії». Джерельною базою послугували десять кінострічок, створених у СРСР упродовж 1983–1991 рр. Доведено, що кінематографічна версія Афганської війни (1979–1989), створена в СРСР, цілком відповідала тенденціям її висвітлення в офіційних ЗМІ, науковій, науково-популярній літературі та публіцистиці. Можна простежити еволюцію зображення участі СРСР в афганській кризі від «невідомої війни» через «героїчну війну» до «непотрібної» і «злочинної» війни. Це було зумовлено змінами суспільно-політичних настроїв у СРСР під впливом «перебудови» й часткової «гласності», деміфологізації радянського минулого й дійсності, а також політичного оцінювання збройного вторгнення до Афганістану в грудні 1979 р. Другим з’їздом народних депутатів СРСР. Для радянського суспільства художні фільми про Афганістан були важливим засобом переоцінювання цінностей та самопізнання. Контент-аналіз художніх фільмів, знятих у СРСР у 1983–1991 рр., засвідчив загалом адекватне перенесення на екран історичних обставин Афганської війни. Попри значний ідеологічний і адміністративний контроль із боку радянської влади над мистецтвом, автори художніх фільмів не лише відтворили трагізм і жорстокість тієї війни, але й звернули увагу глядача на складні суспільно-політичні й морально-ідеологічні проблеми СРСР і пізньорадянського суспільства. Більшість фільмів були антивоєнними, і їх критично-викривальний зміст посилив негативне ставлення суспільства до Афганської війни і політики кремлівського керівництва. Це своєю чергою підважувало авторитет комуністичної влади й було вагомим чинником кризи радянської суспільно-політичної системи, що, зрештою, і призвело до розпаду Радянського Союзу.

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ДВОРЯН ШКІЛЬНОГО ВІКУ В Д РУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НА ПРИКЛАДІ ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ЖІНОЧОЇ ГІМНАЗІЇ)

Олег Марченко — 2024-04-22

Досліджуючи життя дітей російської імперії другої половини XIX – початку ХХ ст., необхідно враховувати не тільки статеві відмінності, але й особливості соціокультурної стратифікації тодішнього суспільства, що знаходилося в процесі модернізації. Це вимагає від дослідника розрізняти повсякденність дівчаток і хлопчиків із різних соціальних груп. У статті зроблено спробу дослідити особливості навчання і виховання дітей дворян пореформеного періоду, з’ясувати ролі батька, матері, соціального середовища у вихованні молодого покоління в підлітковому віці. У статті наголошено на відмінностях освітнього процесу до середини ХІХ ст. (тоді для дворянських дівчат 7–11-ти років існували виключно закриті інститути та пансіони, після закінчення яких вони знову опинялися під опікою гувернантки аж до заміжжя, а хлопці здобували освіту з 10–11-ти років у закритих закладах освіти, школах відкритого типу, дома, під керівництвом гувернера чи вчителів, і після освітнього процесу батьки намагалися дівчат видати заміж, а юнаків прилаштувати на службу) і в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть, коли батьки насамперед прагнули дати належну освіту своїм чадам, попри сімейні фінансові проблеми. У статті наголошено на чинниках, що спонукали батьків зробити вибір освітнього закладу для дитини: матеріальні статки сім’ї, можливість отримати безплатне місце або стипендію на навчання, отримання допомоги в освіті від станових, благодійних організацій, опікунської ради, деяких меценатів. Під час вивчення зазначеної теми було використано інформацію про Єлисаветградську громадську жіночу гімназію. З відкриттям там восьмого класу (80-ті роки ХІХ ст.) випускниці гімназії отримали можливість мати фах домашніх наставниць і вчительок і працювати в багатьох освітніх закладах регіону. Відкриття нового приміщення гімназії (зараз це ЦДУ імені В. Винниченка) сприяло покращенню освітнього процесу, створенню належних умов життя, побуту гімназисток, організації їхнього дозвілля, показало турботу керівництва міста про виховання майбутніх учительок.

АРХЕОЛОГІЧНА ПОЛЬОВА ШКОЛА: ДОСВІД ПРОВАДЖЕННЯ В ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Олександр Могилов — 2024-04-22

Статтю присвячено аналізу досвіду організації та проведення археологічних літніх шкіл, їх ролі у формуванні професійних навичок майбутніх істориків, археологів, музейників та співробітників органів охорони культурної спадщини. Підготовка фахівців з історичної галузі вимагає вміння працювати з археологічними джерелами та самостійно організовувати і проводити дослідження. Частину таких навичок здобувачі вищої освіти отримують під час проходження практик. Останнім часом популярності набуває ще одна форма організації освітнього та наукового процесу – літня польова археологічна школа. Базою для літніх шкіл найчастіше слугують наукові археологічні експедиції. Така форма роботи дозволяє поєднувати практичні роботи на археологічних об’єктах, лекційні курси з археології та історії, а також екскурсійно-просвітницьку діяльність. Протягом 2015–2021 рр. на базі експедицій Інституту археології Національної академії наук України були організовані літні школи, до участі в яких залучено здобувачів освіти з університетів Києва, Харкова, Дніпра, Кропивницького, Кривого Рогу, Сум та Кам’янця-Подільського. Проект був реалізований під керівництвом старшого наукового співробітника відділу археології раннього залізного віку Інституту археології НАН України Олександра Могилова. Дослідження проводилися на території відомих археологічних пам’яток: Більського та Мотронинського городища скіфського часу, окремих поселеннях та курганах, а також пам’ятці другої половини XVII ст. на замковій горі в Чигирині. Таким чином, учасники школи працювали на різних типах археологічних пам’яток.

ДІЯЛЬНІСТЬ ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ТАЛМУД-ТОРИ 1858–1917 РОКІВ

Віталій Пахолівецький — 2024-04-22

Стаття присвячена вивченню маловідомих сторінок освітнього життя єврейського населення на території міста Єлисаветграда Херсонської губернії (сучасне м. Кропивницький Кіровоградської області). Серед закладів, які легально забезпечували освітні потреби єврейської національної меншини, була Єлисаветградська громадська Талмуд-Тора. Єврейська громада докладала чимало зусиль для розвитку освіти. Вона змогла сформувати цілу мережу навчальних закладів. Прагнула створити для своїх дітей сприятливе освітнє середовище, вільне від дискримінації з боку осіб неєврейської національності, де надавали би не лише знання, а й допомагали найбіднішим їжею та одягом. Загалом, серед єврейства був поширений «культ освіти». І не дивно, адже наявність освіти була питанням виживання і можливістю набуття належного статусу у суспільстві та достойного рівня життя. Лише за умови закінчення гімназії євреї мали шанс вступити до вищих навчальних закладів, а це вже був шлях до того, аби, наприклад, не служити у війську чи з 1861 року покинути смугу осілості. З 1865 року змогу виїжджати за її межі вже отримали євреї-ремісники. Таким чином, активний розвиток єврейських навчальних закладів припадає саме на другу половину ХІХ століття. Талмуд-Тора була також покликана зберегти культуру, мову, знання традицій та слідування юдаїзму серед наймолодших представників єврейського суспільства, вберегти їх від асиміляції чи зросійщення. Мала на меті надання і ремісничої освіти. У роботі використано значний обсяг архівного матеріалу. Завдяки комплексному аналізові було реконструйовано діяльність Талмуд-Тори від моменту заснування. Вивчено особливості економічної та освітньої діяльності закладу, прояви бюрократичної веремії, питання реорганізації та оновлення споруд, приведення приміщень у відповідність до санітарно-гігієнічних норм. Не оминули увагою способи забезпечення фінансування установи. Таким чином, проведено краєзнавче дослідження в галузі історії педагогіки, що стосується надання знань учням єврейської національності.

ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ПІРРА АЕТА

Михайло Поліщук — 2024-04-22

Мета статті – з опорою на збережену античну джерельну базу комплексно проаналізувати літературну діяльність гегемона Епірського союзу, царя молоссів і Македонії Пірра Аета (319–272 рр. до Хр.). Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності, науковості, верифікації, авторської об’єктивності, а також на використанні загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення. Новизна дослідження полягає у першій спробі в рамках історичної науки проведення комплексного дослідження та аналізу втраченої літературної спадщини Пірра Аета; ґрунтовно проаналізовано використання античними авторами терміна «ὑπομνήματα», визначено його відповідники в українській мові, проаналізовано форму та зміст творів під відповідним титулом. Особлива увага приділена контексту згадки Пірра в трактаті Афінея Механіка. Висновки. У процесі аналізу джерельної бази ідентифіковано значний літературний спадок Пірра Аета, до якого належать трактати «Тактика», «Облога», а також книга мемуарів, що в еллінській традицій іменувалась «ὑπομνήματα». Визначено, що зафіксовану в джерелах під титулом «ὑπομνήματα» працю слід позиціонувати як повноцінну у формі книги. Встановлено, що така книга носила форму сувою, що вказує на її об’єм, який повинен бути еквівалентним об’єму середньостатистичного сувою того часу. Стосовно вмісту така книга найбільш близька до «commentarii» римського військового та політичного діяча Гая Юлія Цезаря і виконує те ж саме ідеологічне завдання. Виявлено, що характерними особливостями літературного стилю Пірра Аета є стислість та предметність, а також концентрація на вузькій тематиці військового мистецтва. Висловлено припущення, що саме не притаманна античним авторам та не властива античному читачеві предметна вибірковість літературної спадщини та стилю письма Пірра Аета стала причиною її втрати.

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЬВІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ ДОМІНІКАНЦІВ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XVIII СТОЛІТТЯ

Людмила Пономаренко — 2024-04-22

У статті досліджено господарську діяльність львівського монастиря домініканців в умовах реалізації Йосифинських реформ, які мали встановити контроль держави за матеріальними ресурсами духовних власників та обмежити традиційні права католицької церкви. Проаналізовано процес формування земельної власності монастиря та майнових надбань, отриманих Орденом від світських осіб за заповітами, жалуваннями та власними придбаннями. Розглянуто законодавчу діяльність Австрійської влади стосовно регламентації діяльності чернецтва на території коронного краю Галичини-Лодомерії. На основі інвентарних описів та матеріалів Йосифинської метрики вивчено основні галузі господарства львівського монастиря домініканців. Відзначено, що структура землеволодіння відповідала феодальному характеру власності, де основна частина орної землі, городів та луків передавалась у користування селянам, власникам належали ліси та найкращі за урожайністю землі. Домінії та села домініканців, які знаходились в околицях м. Львова, мали родючі ґрунти, компактне розташування, що сприяло розвитку рільництва та тваринництва. Зернове господарство у фільварках забезпечувалось у достатній кількості власним інвентарем, мало зручні умови зберігання та переробки. Наявність великих випасів, відходів переробки сировини на броварнях та горжельнях, а також данина селян слугували основою збільшення поголів’я у тваринництві, яке гарантувало власнику продукти харчування та забезпечення товарами ринку. В останній третині XVIII століття господарство Ордену залучається до торгово-підприємницької діяльності на постійній основі. Домініканці торгували продукцією рільництва, тваринництва, спиртними напоями. Зауважено, що в зазначений період у львівському монастирі домініканців спостерігалась тенденція до збільшення продукції тваринництва саме на продаж. Вироблення та реалізація алкогольних напоїв мали виключно ринкове спрямування. Спиртні напої збували через систему численних шинків, які були у кожному населеному пункті. Реформи Австрійської держави, які обмежували права власників користуватись баналітетними правами та іншими феодальними прерогативами, стимулювали розвиток власного господарства монастиря та його включення до механізму ринкових відносин, що активно формувався.

ФЕДІР ЖАРКО, ОЛЕКСІЙ ГАПОН, ІСААК ЦИБУЛІВ – НЕПЕРЕСІЧНІ ПОСТАТІ УКРАЇНСЬКОГО БАНДУРНОГО МИСТЕЦТВА (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПОЛЬОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ)

Світлана Тетеря — 2024-04-22

У цьому дослідженні автори на основі польових досліджень подають раніше непубліковані дані про стан розвитку модерного бандурного мистецтва із 30-х рр. ХХ ст. на Переяславщині. Ці дослідження ґрунтуються на польових матеріалах авторів, а також аналізі експозиційного наповнення Музею кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (НІЕЗ «Переяслав»). Зокрема, інформація про Національну заслужену капелу бандуристів України імені Г.І. Майбороди та бандуру майстра із Баришівки О.М. Гапона. На основі матеріалів, що були здобуті під час експедиційно-пошукової роботи авторів, проведено аналіз побутування аматорського бандурного музикування у зазначеному регіоні. Особлива увага приділяється діяльності творчої молоді у смт Баришівка. Саме тут розпочав свою мистецьку діяльність відомий бандурист, співак і автор дум Федір Жарко. Розкриваються короткі біографічні дані про майстра з виготовлення бандур Олексія Гапона. На сьогодні невідома точна кількість інструментів, які він виготовив, але чи не єдиний, що зберігся, експонується в Музеї кобзарства НІЕЗ «Переяслав». У публікації згадується і талановитий бандурист І. Цибулів. Ці талановиті неординарні особистості проживали у смт Баришівка (Київщина). Вони були учасниками ансамблю аматорів бандуристів. Пізніше Ф. Жарко та І. Цибулів продовжили свою мистецьку діяльність у професійних колективах. Але все їхнє життя було присвячене високій місії популяризації українського мистецтва серед широкому загалу.