Історія та археологія

ВІННИЧЧИНА ЗАВЕРШАЛЬНОГО ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1944–1945 pp.: СОЦІАЛЬНО-ГОСПОДАРСЬКЕ СТАНОВИЩЕ

Анатолій Войнаровський — 2024-10-31

Актуальність вітчизняних історичних досліджень Другої світової війни останнім часом істотно зросла, що зумовлено цілою низкою чинників. Зокрема, для формування національної свідомості необхідна українська візія трагічних подій 1939–1945 рр. До обігу вводяться нові джерела, які істотно змінюють уявлення про плин історичних подій, конструйованих у парадигмі ідеології СРСР. Також значними чинниками є потужне продукування країною-агресором (російською федерацією) численних стереотипних міфів про Другу світову війну та відверта дискредитація українства у найрізноманітніших аспектах: знівельована роль українців у розгромі нацизму (нічого не важить), українці суцільно співпрацювали з нацистським режимом та інші фальсифікації, окремі з яких будуть спростовуватися у цій статті. Однією з найменш досліджених сторінок є соціально-економічне життя на теренах українських земель після вигнання нацистських окупантів та їхніх союзників. Більшою мірою висвітлено життя в умовах окупації, а реалії того, що відбувалося після відновлення комуністичної влади, висвітлено ще за радянськими стереотипами. Тому завданням цієї розвідки є висвітлення особливостей життя мешканців Вінницької області після вигнання нацистських та румунських окупаційних військ. Завершальний етап Другої світової війни на теренах Вінниччини був пов’язаний із низкою подій, які не всі були належно висвітлені в історичних працях. Після визволення краю від окупантів відновлювалася влада більшовиків, і дискусійним питанням, вартим уваги, був прихід визволителів чи заміна одних окупантів іншими. Здійснювалися планові заходи у різних сферах: мобілізація, виявлення колаборантів та націоналістів, відновлення діяльності господарських інституцій. Важливим предметом дослідження у публікації є порівняльний аналіз соціально-економічного становища краю на початковому етапі війни у 1939–1941 рр. та відповідно у її завершальній фазі 1944–1945 рр.

БОЙОВІ ДІЇ ПІД ХАРКОВОМ У ТРАВНІ 1942 РОКУ НА СТОРІНКАХ ПРОПАГАНДИСТСЬКОЇ ПРЕСИ ОКУПОВАНИХ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

Віктор Грінченко — 2024-10-31

У статті висвітлюються та аналізуються різнопланові матеріали, які були опубліковані у 1942 р. в газетній періодиці окупованих українських територій і стосувалися бойових дій під Харковом у травні 1942 р. Вони можуть слугувати певним доповненням до вже існуючих наукових досліджень у висвітленні цих подій Другої світової війни та їхній інтерпретації однією з протиборчих сторін у німецько-радянській війні. Установлено, що на сторінках газет були представлені досить численні публікації з указаної тематики: короткі фронтові зведення про поточні події, окремі аналітичні статті з оцінкою стратегії й тактики воюючих сторін, більш чи менш змістовні відгуки кореспондентів засобів масової інформації різних країн (переважно сателітів Німеччини) як «закордонних свідків» про бої під Харковом, деякі картографічні матеріали, фотознімки та ін. Джерелами для цих публікацій, як правило, слугували офіційні інформаційні повідомлення з Берліна, пропагандистські матеріали, узяті із центральних німецьких видань, із радіоповідомлень тощо. Окремі згадані у тогочасній газетній періодиці факти, оцінки, аналітичні судження знаходять підтвердження у працях сучасних дослідників, які характеризують цю битву як приклад бою, де успіху досягає більш рішуча, швидка і досвідчена сторона, які відзначають, що командування Південно-Західного фронту було близьким до перемоги, однак німецьке командування змогло обернути ситуацію на свою користь, і війська РСЧА зазнали нищівної катастрофи. Тоді як у радянських засобах масової інформації невдачі Червоної армії під Харковом всіляко замовчувалися, населення України, яке проживало в окупації, мало можливість дізнатися про цю поразку і втрати радянських військ безпосередньо по гарячих слідах. Хоча ця інформація досить тенденційно висвітлювалася у пропагандистській інтерпретації окупантів, але в низці аспектів вона була недалека від істини.

ОСОБЛИВОСТІ ЗВІЛЬНЕННЯ З ПОЛОНУ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ БРАНЦІВ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Яна Пастухова — 2024-10-31

Військовополонені завжди перебувають в уразливому становищі під час військових конфліктів, оскільки знаходяться під повним контролем своїх ворогів. Тож цілком зрозуміло, що полонені сильно очікують момент свого звільнення та шукають будь-які можливості для прискорення цього процесу. У період Другої світової війни радянські військовополонені стали однією з найбільш незахищених соціальних груп. У статті аналізуються причини, обставини та механізми, що давали змогу полоненим червоноармійцям уникати німецького полону на Східному фронті в роки Другої світової війни. З’ясовано на основі законодавчих актів, директив та наказів вищого партійного та військового керівництва Третього райху та Радянського Союзу основні принципи політики поводження з радянськими військовополоненими. Також увагу приділено ролі громадських організацій, таких як Міжнародний Комітет Червоного Хреста та Український центральний комітет, у контексті організації роботи звільнення бранців із німецького полону. Дослідження розглядає випадки звільнення з полону етнічних українців, які стали результатом особливої політики Третього райху на початковому етапі війни на Східному фронті. Ці дії мали на меті здобути політичну вигоду на окупованих територіях України. Аналізуючи окупаційну пресу, підкреслено намагання німецької адміністрації збудувати міф про комфортні умови полону і дискредитувати Червону армію та більшовицьке керівництво Радянського Союзу. Також розглянуто причини припинення політики відпущення українців із полону. У роботі аналізуються архівні документи, які містять свідчення про організацію та реалізацію втеч за різних умов утримання: із місць примусової праці, під час етапування, із місць постійного утримання полонених. На підставі цих відомостей авторка доходить висновку, що тяжкі морально-побутові умови утримання радянських бранців мотивували їх до втеч. Однак здійснювана радикально-жорстока політика адміністрації місць утримання щодо втікачів викликала в них страх та нівелювала бажання втекти з німецького полону.

ТЕМА ВІЙНИ ТА ВІЙСЬКОВА ТАЄМНИЦЯ В РОЗПОРЯДЧІЙ ДОКУМЕНТАЦІЇ РАДЯНСЬКИХ ЦЕНЗУРНИХ ОРГАНІВ 1920–1940-х РОКІВ

Інна Позднякова — 2024-10-31

Метою дослідження є висвітлення особливостей охорони військової таємниці та відображення воєнної тематики в матеріалах радянських органів, які виконували функцію політичного контролю за інформаційними потоками протягом 1920–1940-х років. Задля досягнення поставленої мети застосовано метод джерелознавчого аналізу, історико-генетичний, проблемно-хронологічний, ретроспективний та аналітичний методи. Доведено, що цензура була одним з основних засобів політико-ідеологічного контролю в СРСР. З’ясовано, що нормативна база, якою керувалися цензори у своїй роботі, була досить широкою, однак найбільше значення мали спеціальні переліки заборонених для публікації тем, зміст яких указує на політичний характер радянської цензури у цілому. Розглянуто зміст та підходи до упорядкування переліків відомостей, які не підлягали оприлюдненню. Доведено, що список таємниць державні структури розробляли під керівництвом партії. Зазначено, що роки Другої світової війни є особливим періодом в історії радянської цензури, адже в умовах війни охорона державної та військової таємниць набула величезного значення. Аналіз наказів Головліту, які доповнювали та роз'яснювали зміст «Переліку відомостей, що становлять військову та державну таємницю, на воєнний час», дав змогу простежити механізми дозування та висвітлення в потрібному контексті інформації про події на фронті та в тилу. Установлено, що під керівництвом партії система займалась як забезпеченням захисту військових таємниць, так і приховуванням масштабів воєнних катастроф і прорахунків радянського військового командування. Після завершення війни інституції радянської цензури брали активну участь у створенні міфу про «Велику Вітчизняну війну». Архівні матеріали підтверджують, що з бібліотек вилучалася література, яка суперечила сталінським оцінкам війни. Вилучення «небажаної» літератури було складовою частиною процесу насадження сталінської воєнної доктрини й мало підготувати підґрунтя для міфологізації подій німецько-радянської та Другої світової війни в СРСР.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ВІЙСЬКОВОГО ВИШКОЛУ В УПА

Юрій Присяжнюк — 2024-10-31

До розпаду СРСР історіографія Української повстанської армії (далі – УПА) потерпала від надмірної політизації. Окрім іншого, продукуванню авторами неякісного наукового продукту сприяла слабкість критичного підходу. У 1990-х роках унаслідок переміни політичної кон’юнктури та інших чинників українські історики отримали змогу творити набагато якісніші наукові наративи. Невдовзі побачили світ публікації, виконані на засадах сучасного світового (європейського) історіописання. Інтересом до цих інноваційних змін в історіографії мотивована підготовка цієї статті. Із метою запропонувати більш якісний аналіз історіографічного доробку українських дослідників останніх десятиліть автор зосередив увагу не на боротьбі УПА загалом, а на помітно вужчій проблемі – військовому вишколі, без якого не може функціонувати жодна мілітарна структура. Об’єктивний аналіз/синтез української історичної науки засвідчив, що в сучасній історіографії найбільший внесок у дослідження військового вишколу в УПА зробили І. Патриляк, О. Понипаляк, І. Омельченко, Д. Вєдєнєєв, Г. Биструхін, В. Тимків, В. В’ятрович, І. Дрогобицький та ін. Окремо варто наголосити на дисертаційному доробку А. Сухих і В. Прокопова, що були захищені в 2019 р. Військовий вишкіл в УПА українському керівництву довелося здійснювати в украй несприятливих умовах ворожої окупації. Ключову роль вони відводили тактиці ведення партизанської війни. На це була спрямована діяльність усієї мережі вишкільних закладів. Пропонуючи такі висновки, автори особливо наголошують на проблемах організації, кадрового й методичного забезпечення функціонування старшинських і підстаршинських шкіл, також на якості підготовки командирів (з урахуванням індивідуального рівня та інших обставин їхньої підготовки).

ДЕПОРТАЦІЙНА ПОЛІТИКА СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В РІВНЕНСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Володимир Старжець — 2024-10-31

Статтю присвячено дослідженню утвердження радянської тоталітарної системи на теренах Рівненщини у 1944–1953 рр. Охарактеризовано використання політики депортації як важливий складник приборкання місцевого населення. Мета статті полягає у комплексному аналізі та критичному осмисленні функціонування радянського тоталітарного режиму під час «другої радянізації» Рівненщини, вивченні механізмів діяльності сталінської репресивно-каральної системи, визначенні масштабів і наслідків депортаційних процесів. Методологія дослідження ґрунтується на принципах науковості, системності, опори на історичні джерела та їх верифікації. Використовувалися проблемно-історичний, пошуковий методи, а також методи мікроісторії та локальної історії. Проаналізовано становище населення Рівненської області, яке опинилося в епіцентрі протистояння між радянською владою та українським повстанським рухом. Досліджено сутність комуністичної системи та репресивної політики, особливості її функціонування. Визначено методи та засоби боротьби радянської влади з ОУН та УПА. На конкретних прикладах людських життів з урахуванням свідчень жертв політичних репресій проаналізовано діяльність каральної системи та показано масштаби і наслідки сталінської політики на Рівненщині. Обґрунтовано, що утвердження радянського тоталітарного режиму на Рівненщині у післявоєнні роки здійснювалося командно-адміністративними та репресивними методами. Відбувалося масове вбивство українського населення, його розпорошення по кутках московської імперії, винищення цілих родин. Стверджено, що свавілля і безкарність працівників владних структур призвели до негативного впливу на політичне, соціально-економічне та моральне життя населення Рівненського краю. Процеси виселення членів сімей учасників визвольного руху показують усю складність і глибину масштабів соціальних експериментів, що призвели до непоправних людських утрат.

БИТВА ЗА ДНІПРО: ДИСКУСІЙНІ АСПЕКТИ ПРОТИСТОЯННЯ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ І ВЕРМАХТУ ВЛІТКУ 1943 – НАВЕСНІ 1944 РОКУ

Олександр Чорний — 2024-10-31

Битва за Дніпро у роки Другої світової війни стала однією з найтриваліших кампаній у протистоянні Червоної армії і Вермахту на Східному фронті та найменш вивченою в радянській і сучасній українській історичній науці, що й досі визначає її актуальною та дискусійною проблемою. У пропонованій публікації на тлі радянських та пострадянських уявлень про битву за Дніпро автор показав її найбільш дискусійні моменти та стереотипні судження стосовно подолання Червоною армією дніпровського рубежу, які зафіксовані в науковій, навчальній та публіцистичній літературі. Дослідник наголосив, що хронологія та географія битви в радянській історіографії війни з ідеологічних та пропагандистських міркувань були значно скорочені, аби загнати її результати і наслідки у тінь перемог під Сталінградом і на Курському виступі. Це позначилося на характері дослідницьких реконструкцій подій на Дніпрі і в епоху СРСР і значною мірою вплинуло на історіографічний процес у межах окресленої проблеми в українській історичній науці після 1991 р. Торкаючись найбільш стереотипних суджень про битву за Дніпро, насамперед оцінок драматичних і трагічних подій на Букринському плацдармі у вересні-жовтні 1943 р., суджень стосовно «святкових» боїв за Київ у листопаді 1943 р., уявлень про радянські втрати на Дніпрі, автор пояснив природу їх появи в історіографії проблеми, з’ясував, наскільки вони відповідають об’єктивному вивченню битви за Дніпро та визначенню її місця і значення у межах Другої світової війни.