Історія та археологія

СЕРЕДНЬОВІЧНЕ МІСТО РУСІ У ПРАЦЯХ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

2025-12-11T11:45:15+02:00

Ця робота спрямована на систематизацію концепції М. Грушевського щодо виникнення та ролі давньоруських міст ІХ–ХІІІ ст. у його наукових працях періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. Дослідження концепції створення давньоруських міст у працях М. Грушевського дозволяє зрозуміти погляди вченого на процеси державотворення та суспільної еволюції на теренах Русі. Актуальність посилюється потребою переосмислення класичних історіографічних підходів до вивчення урбанізаційних процесів раннього середньовіччя. Мета дослідження – проаналізувати та систематизувати погляди М. Грушевського на походження та функції середньовічних міст Русі в контексті його концепції територіального принципу суспільної організації. Методологія дослідження базується на принципах історичної об’єктивності, неупередженості та комплексності з використанням аналітичних та синтетичних методів, історично-порівняльного, проблемно-хронологічного та описового підходів. Наукова новина і результат полягають у всебічному історіографічному вивченні трансформації концепції М. Грушевського протягом його наукової діяльності щодо центральної теми – формування та значення давньоруських міст IX–XIII ст. Встановлено, що М. Грушевський обґрунтував концепцію територіального принципу як основи ранньої суспільної організації, де місто виступало центром формування громади. Простежено трансформацію функціональної ролі міст від оборонної ролі до політичного домінування над пригородами. Висновки демонструють, що М. Грушевський перейшов від простого опису походження міст, характерного для його попередників, до глибшого аналітичного підходу, хоча з обмеженим та одностороннім використанням археологічних матеріалів. Учений розглядав давні міста як ключові центри громадсько-політичного життя ранньої Русі, де відбувалися основні історичні події. Історик підтримує концепцію поступового розвитку давніх укріплених поселень у впливові на політичні та економічні центри. Він особливо досліджував трансформацію владних структур та соціуму в процесі державотворення. Концепція М. Грушевського демонструє комплексний підхід до розуміння урбанізаційних процесів, поєднуючи географічні, соціальні та політичні чинники у формуванні давньоруської влади.

РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ ЛУГАНЩИНИ

2025-12-11T11:50:19+02:00

У статті здійснено комплексний історіографічний аналіз радянської історіографії післявоєнної відбудови Луганщини у 40–50-х рр. ХХ ст. Наголошено, що регіон розглядався радянською владою як частина індустріального регіону – Донбасу – однієї з головних промислових «вітрин» СРСР, що зумовлювало його особливе місце у пропагандистських конструктах і офіційній історіографії. Показано, що відновлення промисловості, аграрного сектору та соціальної інфраструктури подавалося радянськими істориками крізь призму «керівної ролі КПРС», «трудового героїзму народу» та «успішної реалізації сталінської індустріальної політики». Водночас проблемні аспекти господарчого розвитку, зокрема голод 1946–1947 рр., дефіцит ресурсів, використання праці військовополонених, замовчувалися або згадувалися у завуальованій формі. Автор акцентує, що у радянській історіографії переважали узагальнюючі праці, створені на основі партійних документів, статистичних матеріалів і публікацій у центральній пресі, що обмежувало можливості об’єктивного наукового аналізу. Луганщина при цьому здебільшого розглядалася не як окремий регіон, а як складова частина Донбасу, що призвело до нівелювання локальної специфіки її економічного розвитку у досліджуваний період. Відзначено внесок радянських істориків-економістів 50–70-х рр., авторів колективних узагальнюючих видань («Історія міст і сіл Української РСР», «Ворошиловградська область») та місцевих краєзнавців. Зроблено висновок, що радянська історіографія післявоєнної відбудови Луганщини виконувала не лише наукову, але й виразну пропагандистську функцію, формуючи стійкі міфи про «перемоги соціалізму», які й нині активно експлуатуються ворожою російською пропагандою у інформаційній війні проти України. Дослідження цього питання є важливим завданням сучасної української науки, оскільки сприяє критичному переосмисленню радянської спадщини та протидії інформаційним маніпуляціям у контексті російсько-української війни.

ГРОМАДЯНСЬКА ТА ІСТОРИЧНА ОСВІТНЯ ГАЛУЗЬ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ХХ–ХХІ ст.

2025-12-11T11:54:02+02:00

У статті проаналізовано етапи та парадигми трансформації суспільствознавчої (громадянської та історичної) освітньої галузі в Україні. Визначено напрями та подальші перспективи дослідження зазначеної проблематики. Особливість громадянської та історичної освітньої галузі полягає в тому, що її реформування розпочалася чи не найраніше з усіх інших освітніх галузей. Роком «великого перелому» для суспільствознавчої освітньої галузі, таку назву вона мала до запровадження програми Нової української школи, став 1991 р. Відновлення української державности відразу позначилося на парадигмі змін викладання історії України переходом до принципу україноцентризму. Головним завданням цієї освітньої галузі було виховання громадянина-патріота відновленої української держави. Актуальним засобом реформування громадянської освіти стало використання досвіду демократичних країн Європи. Громадянська та історична освітня галузь пройшла декілька етапів змін у період трансформації української освіти ХХ–ХХІ ст. На сучасному етапі ці завдання не змінилися, вони мають бути вдосконалені та модернізовані, бо мають велике значення для процесів українського державотворення. В умовах інформаційного, постіндустріального суспільства українська історична освіта зазнала якісних змін, пов’язаних із викликами сьогодення: пандемією ковіду, що зумовив перехід до дистанційного та змішаного навчання, російсько-українською війною. Змінилися форми та методи навчання, а завдання та цілі історичної освіти залишилися сталими – виховання поколінь українських патріотів. Досвід попередніх поколінь було враховано освітянами, науковцями, здобувачами освіти, які формувалися в умовах незалежної України. На сучасному етапі розвитку української педагогіки метою громадянської та історичної освітньої галузі є розвиток особистості учня через осмислення минулого, сучасного та зв’язків між ними, взаємодії між глобальними, загальноукраїнськими і локальними процесами; формування ідентичности громадянина України, його активної громадянської позиції на засадах демократії, патріотизму, поваги до прав і свобод людини, визнання цінності верховенства права та нетерпимості до корупції.

СТОЛІТТЯ МАРТАКІ: РОДОВІД І СПАДЩИНА КУПЕЦЬКОЇ ДИНАСТІЇ НА НОВОМИРГОРОДЩИНІ (1823–1923 рр.)

2025-12-11T12:17:29+02:00

У статті вперше в історіографії здійснено системне дослідження історії родини ніжинських греків Мартакі, члени якої займали провідні позиції в економічному, культурному та громадському житті Єлисаветградщини другої половини XIX – початку XX ст. На основі широкого комплексу документів українських архівів – метричних книг, сповідних розписів і ревізьких реєстрів, простежено появу найстарішого відомого представника роду, Івана Юрійовича Мартакі, на території сучасної Кропивниччини в 1820‑х рр., встановлено склад родини та висвітлено ключові події сімейної історії впродовж кількох поколінь. Шляхом аналізу податкових списків, нотаріальних актів та інших документів у хронологічній послідовності реконструйовано процес набуття родиною у власність нерухомості в Новомиргороді й поступове зміцнення її матеріального становища. Окреслено майновий стан і сферу економічної діяльності Михайла Мартакі, а також уточнено біографічні відомості про його дочку, відому меценатку Ганну Дмитрян. Встановлено точне місце й дату її народження та виявлено достовірні відомості про шлюб з Афанасієм Дмитряном. Детально розглянуто порядок розподілу спадщини Михайла Мартакі між його вдовою Ксенією, старшим сином Феодосієм і молодшими дітьми. Завдяки аналізу відомостей про хрещених батьків і поручителів на весіллях здійснено спробу окреслити коло родинних і соціальних зв’язків Мартакі, що дає змогу відтворити суспільний контекст їхнього життя. Отримані результати можуть бути корисними для подальшого розвитку історико-краєзнавчих досліджень Кропивниччини, вивчення локальної соціально-економічної історії та генеалогії. Перспективним напрямом для майбутніх студій є розширення хронологічних і географічних меж дослідження із залученням нових архівних матеріалів, а також джерельного потенціалу некрополів, що дасть змогу простежити долі нащадків Мартакі як на території досліджуваного регіону, так і за його межами.

МІСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКОГО ТА ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО ПОВІТІВ ХЕРСОНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

2025-12-11T12:23:10+02:00

У дослідженні комплексно аналізується стан міського населення Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії у другій половині ХІХ. Основну увагу приділено соціальній структурі, національному складу, релігійному сповіданню, рівню грамотності та демографічній динаміці мешканців міст. Визначено ключові тенденції соціально-економічного розвитку населених пунктів, що відображали процеси урбанізації, індустріалізації та формування нових соціальних прошарків міського населення – підприємців, ремісників, службовців, робітників, інтелігенції та представників дрібної буржуазії. На основі аналізу статистичних збірників, переписів населення, матеріалів земських статистичних органів та місцевих історичних джерел здійснено порівняльний аналіз структури міського населення, співвідношення національних груп, специфіки їхнього соціального становища, а також культурно-релігійних традицій та їхнього впливу на соціальні та економічні процеси в міських громадах. Особлива увага приділена впливу конфесійного складу населення на формування соціальної взаємодії, участь різних груп у ремесельній, торговельній та освітній діяльності, а також у культурному житті міст. Дослідження дозволяє простежити процеси формування міського середовища, зміни у структурі зайнятості, соціальну мобільність населення, підвищення рівня грамотності та поширення освіти серед різних верств, а також роль освіти, науки і культури у розвитку міських спільнот. Робота висвітлює значення урбанізації для соціально-економічного розвитку регіону, формування міських інституцій, міжетнічних взаємозв’язків та взаємодії різних релігійних і національних груп. Результати дослідження мають наукову та практичну цінність для подальшого вивчення історії урбанізації, соціальної еволюції міст, демографічних процесів, соціально-культурного розвитку та інфраструктурних змін на території сучасної Кіровоградської області. Дослідження сприяє глибшому розумінню історичних передумов формування соціальної структури міського населення Південної України та ролі освіти, культури та міжетнічної взаємодії у житті міст.

«НАЙПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДІЯЧ» ЄЛИСАВЕТГРАДА

2025-12-11T12:26:52+02:00

Статтю присвячено недостатньо вивченій національно-патріотичній, культурно-виховній діяльності Миколи Федоровича Федоровського, невтомного трудівника на народній ниві у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Талановитий громадський діяч, організатор, педагог, публіцист, доброчинець, військовослужбовець плідно працював над ствердженням української культури та національної самоідентифікації серед населення Єлисаветградщини. Це була смілива й ризикована робота в умовах, коли культурно-освітня політика царизму тісно перепліталася з національною задля поступового злиття національних регіонів у єдину державу через денаціоналізацію та насильницьку русифікацію. Крім того, специфіка військової служби також передбачала ряд обмежень. А втім, просвітитель доклав значних зусиль у створення та тривалу успішну історію єлисаветградських ремісничо-грамотного училища й товариства поширення грамотності та ремесел. Ці унікальні за своєю специфікою установи відчутно покращили загальний культурно-освітній рівень населення. Зусиллями викладачів та учнів Єлисаветградського ремісничо-грамотного училища, членів Єлисаветградського товариства поширення грамотності та ремесел серед містян регулярно організовувалися доброчинні недільні читання прогресивної літератури, влаштувалися театральні вистави, концерти, художні виставки, було відкрито безплатну народну бібліотеку-читальню. Крім того, саме активна організаторська робота М. Федоровського стала фундаментальною складовою у формуванні в місті першого професійного українського театру корифеїв. Публікація також відображає чисельні приклади систематичного й наполегливого пропагування та поширення Миколою Федоровичем української мови, українського мистецтва, національно-патріотичного виховання задля розвитку українізації регіону. Єлисаветградський період життя подвижника був роками плідного розвитку, гуртування місцевої прогресивної інтелігенції на національно-гуманістичних засадах, де ключова роль М. Федоровського беззаперечна.

ПРО ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ КОНФЕДЕРАЦІЇ АНАРХІСТСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ «НАБАТ» У ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКОМУ ПОВІТІ ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 РОКІВ

2025-12-11T12:34:43+02:00

Діяльність Конфедерації анархістських організацій України «Набат» становить значний інтерес для дослідників громадсько-політичного руху, зокрема анархізму, на початку XX століття. Метою роботи є дослідження періодичних видань, які випускалися Конфедерацією анархістських організацій України «Набат» на теренах Єлисаветградського повіту в період Української революції 1917–1921 років. Методологія дослідження базується на принципах історизму, системності, історико-порівняльного методу. Наукова новизна обумовлена потребою у вивченні періодичних видань анархістської спрямованості, які видавались у Єлисаветградському повіті, з подальшим виділенням особливостей риторики, розстановкою головних акцентів в агітації та пропаганді. Розглядаються проблеми наслідування вже вироблених теоретиками анархізму ключових тез популяризації ідей серед населення, висвітлення політичних подій і надання оцінок конкуруючим політичним силам. Зазначається, що політичні партії початку ХХ століття активно використовували у своїй агітації та пропаганді періодичні видання. Анархісти, попри свою слабку самодисципліну, також звернули увагу на перспективність періодики як платформи для поширення ідей і певного діалогу з однодумцями в інших організаціях. Періодичні видання анархістського руху залишаються маловивченими та перспективними в рамках загальноукраїнського та регіонального вимірів наукових досліджень. Проблема реконструкції історії анархістських угрупувань та організацій є важливою не лише в пізнанні українського суспільства початку ХХ століття (оскільки вони займали свою нішу в тогочасному громадсько-політичному русі, привносячи свої особливі акценти), а й у світовій історії як один із небагатьох прикладів практичного досвіду спроб реалізації лібертарних лівих політичних проєктів. Дотичними за розмахом можуть бути лише їхні наступники в період Громадянської війни в Іспанії, де частина з учасників використала досвід анархізму доби Української революції 1917–1921 років.

ВІДОБРАЖЕННЯ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ПОЛІТИКИ СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ КРІЗЬ ПРИЗМУ САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНОГО ЧАСОПИСУ «ЧЕРВОНИЙ ПЕРЕЦЬ» (1927–1934 рр.)

2025-12-11T12:37:02+02:00

Одним із стратегічних напрямів сталінського тоталітарного режиму була антирелігійна політика, посилення якої відбулося наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. З метою з’ясування особливостей проведення більшовицької боротьби проти релігійно-церковних інститутів варто залучати різнотипні джерела, серед яких визначальну роль відіграють засоби масової інформації. У формуванні потрібних суспільних настроїв радянські ЗМІ завжди були ефективним інструментарієм. Тому вивчення їхньої діяльності дає змогу увиразнити технології сталінської тоталітарної політики щодо організації та впровадження антирелігійної пропаганди. Важливе значення в конструюванні позитивного образу комуністичної влади крізь біполярну антагоністичну парадигму «свого – чужого» з відповідно негативними конотаціями численних внутрішніх і зовнішніх ворогів відіграв сатирично-гумористичний часопис «Червоний Перець». Адже безпосередньо завдяки специфічній сміховій мові його контент швидко набув популярності і став зрозумілим для різних соціальних верств. Ретельно підібрані професійні кадри через переконливі вербально-візуальні засоби системно нав’язували «правильні» міфи та стереотипи. Отже, офіційний гумор перетворився на інструмент залякування, переслідування та маніпуляції. Основні наративи антирелігійної пропаганди спонукали духовенство зректися сану, а вірян – віри; закрити церкви; знищити релігійні атрибути; одержавити церковне майно; посилити атеїстичне просвітництво тощо. Окрім духовенства, антирелігійну боротьбу влада цілеспрямовано вела саме проти малоосвіченого українського селянства, що завжди мало найвищий рівень релігійності. Політика колективізації та антирелігійний тиск спровокували селянський опір і повстанський рух, що набув у Радянському Союзі наймасовішого характеру. Сталінський режим свідомо перетворив українського селянина на одного з непримиренних внутрішніх ворогів – «куркуля» та «посібника попівства».

ЗЛОЧИНИ НАД ДІТЬМИ-СИРОТАМИ ТА ДІТЬМИ З ІНВАЛІДНІСТЮ У ПЕРІОД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ 1941–1944 рр.

2025-12-11T12:41:36+02:00

Нацистська окупація стала однією з найтрагічніших сторінок української історії. Злочини німецького окупаційного режиму торкнулися всіх аспектів життя українського народу, але особливої жорстокості набули дії щодо найбільш вразливої групи населення – дітей. У центрі дослідження – доля дітей-сиріт та дітей з інвалідністю, які опинилися в умовах, що перевершували за своєю жорстокістю будь-які уявлення про війну. У статті проаналізовано політику німецької окупаційної влади стосовно дитячих будинків в Україні, зокрема реалізацію «Акції Т4», расистську селекційну практику та насильницькі заходи германізації. Проаналізовано умови харчування, медичне забезпечення, доступ до освіти та поширення інфекційних хвороб серед дітей. Особлива увага приділяється фактам насильства, депортації, геноциду та психологічним травмам, яких зазнало дитяче населення України. Висвітлено долю дітей-сиріт, які стали жертвами голоду, хвороб, байдужості суспільства та знецінення людського життя в умовах нацистської політики «життєвого простору на Схід». Підкреслено, що діти з інвалідністю та єврейські діти опинилися в першочерговій групі знищення. У дослідженні робиться спроба подати системний аналіз умов існування дітей-сиріт в Україні під час окупації, а також вивчення соціальних, психологічних і культурних наслідків для дітей у період нацистської окупації території України. Вивчення цієї проблематики дозволяє не лише відтворити масштаби злочинів проти дітей в окупованій Україні, але й усвідомити їхній вплив на післявоєнний соціальний та демографічний розвиток. Акцентовано увагу на відповідальності радянської влади за залишення вихованців дитячих будинків напризволяще під час наступу німецьких військ, що призвело до масових жертв. На основі архівних документів, свідчень очевидців та матеріалів Надзвичайної державної комісії встановлено, що сироти були однією з найбільш беззахисних соціальних груп, позбавлених елементарних засобів виживання і підтримки. Також проаналізовано особливості евакуації сиріт та вибірковий підхід влади, яка рятувала дітей, важливих із політичних чи ідеологічних міркувань (зокрема, іспанських дітей), залишаючи напризволяще інших. Дослідження також висвітлює радянську практику післявоєнної інтерпретації цих подій, коли жертви узагальнювалися без соціальної чи національної ідентифікації, а діти з інвалідністю залишалися поза офіційним дискурсом. Дослідження є спробою комплексного аналізу трагедії дитинства в умовах війни, формування об’єктивної картини становища дитячих будинків в окупаційний період в Україні, є важливим моральним актом збереження пам’яті про жертв дитячого геноциду, що має вагоме значення для сучасного українського суспільства.

РОЗВИТОК НАУКОВИХ (НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ) ДОСЛІДЖЕНЬ В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ В УРСР (1945–1991 рр.)

2025-12-11T12:45:58+02:00

У статті на основі раніше закритої літератури й документів радянських спецслужб розкриваються особливості механізму організації наукової (науково-практичної) діяльності органів державної безпеки СРСР та їх установ (підрозділів) в Українській РСР в 1945–1991 рр., зокрема детермінація дослідницьких та науково-педагогічних напрямів і завдань особливостями державної політики, ідеологічного курсу, пріоритетами оперативно-службової діяльності самої спецслужби. Дається характеристика провідним науково-дослідним центрам КДБ СРСР, організації роботи з наукового забезпечення контррозвідувальної, розвідувальної, інформаційно-аналітичної, експертно-криміналістичної діяльності спецслужби в умовах глобального міжблокового протистояння («холодної війни»). Окремо розглядаються наукова діяльність відомчого закладу спеціальної освіти – Вищих курсів КДБ СРСР у м. Києві, зростання їх наукового потенціалу, провідні дослідницькі досягнення, вплив на зміст роботи процесів «перебудови» в СРСР. Уперше висвітлюється створення й діяльність у 1967–1971 рр. у структурі КДБ Української РСР 6-го відділу (науково-дослідної роботи), котрий займався проблематикою контррозвідувальної діяльності та розробляв «наукові основи організації боротьби проти підривної діяльності українських буржуазних націоналістів» у рамках заходів спецпропаганди та протидії «ідеологічній диверсії» закордонних націоналістичних центрів, а також розробив проєкт положення про «Науково-чекістське товариство». Ідеться про залучення відомчих науковців до дослідження трагічних сторінок радянського періоду історії України, юридичного забезпечення процесу реабілітації жертв незаконних політичних репресій, археографічних проєктів з історії спецслужб у Другій світовій війні, щодо діяльності руху ОУН та УПА тощо.

АКЦІЇ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ В АФГАНІСТАН У 1979–1989 рр. В УКРАЇНСЬКІЙ РСР (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ГАЛУЗЕВОГО АРХІВУ СБУ)

2025-12-11T12:49:29+02:00

На основі документів із Галузевого архіву Служби безпеки України досліджено акції проти радянської інтервенції в Афганістан у 1979–1989 рр. в Українській РСР, з’ясовано їх можливий вплив на суспільні настрої громадян республіки та вплив на суспільно-політичну ситуацію в СРСР. Встановлено, що інформаційні повідомлення і звіти КДБ Української РСР свідчать, що деяка частина громадян республіки засуджувала радянське вторгнення в Афганістан і була готова до активних дій проти цього. Такі акції умовно можна поділити на кілька груп. Першу, найбільш численну, становило виготовлення анонімних листів, листівок, написів у публічних місцях тощо. Другу можна визначити як заклики до акцій протесту (самих таких акцій не зафіксовано). Третю групу становили дії окремих громадян, які можна визначити як хуліганські, проте які також свідчили про їх ставлення до зовнішньої політики СРСР, зокрема до «афганського питання». Утім, попри численність таких акцій, їх вплив на громадську думку, а тим більше на радянську владу був незначний. Як видно з документів, листівки виготовлялися мізерними тиражами й не могли конкурувати з офіційними засобами масової інформації, які значно більш ефективно впливали на політичні настрої громадян Радянського Союзу. Судячи з тих же документів, які чітко фіксували дати й імена фігурантів, у масштабах УРСР це все ж були поодинокі випадки, на які радянські спецслужби оперативно реагували. Можна припустити, що більшість фігурантів були якимось чином причетні до війни в Афганістані, тому їхні дії були своєрідною реакцією на це. Решта ж громадян республіки ставилася до подій в Афганістані байдуже. Водночас наявність нехай і незначної кількості таких активних невдоволених політикою Кремля була критично важливою для наростання протестних настроїв, які ставали дедалі помітнішими із середини 1980-х років. Тож можна стверджувати, що антивоєнні акції громадян УРСР у зв’язку з радянською агресією в Афганістані стали одним із чинників кризи радянської системи й наблизили незалежність України в 1991 році.

УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ РУХ КІНЦЯ 1980-х – ПОЧАТКУ 2020-х рр. ЯК ВИЯВ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ІНІЦІАТИВИ

2025-12-11T12:56:18+02:00

У статті йдеться про сучасний козацький рух, що виник наприкінці 1980-х рр. Звернуто увагу на природу цього соціокультурного явища, яке відбулося завдяки ініціативі громадян колишньої Української ССР, а потім незалежної держави Україна. Надалі роль держави в розвитку козацтва виявилася мінімальною. Фактично вона була зведена до юридичної реєстрації нових організаційних ініціатив. Для козацького руху в Україні кінця 1980-х – початку 2020-х рр. характерними були: значна чисельність, концентрація уваги на історичних традиціях, волонтерська діяльність, внесок у національно-патріотичне виховання, водночас розпорошеність створених структур, неефективність менеджменту (слабкість еліт), труднощі (само)фінансування. Комплексно простежено обставини виникнення та еволюції козацького руху, зазначено його переваги й недоліки. Наголошено, що власне хиби мали напрочуд глибокий (принциповий) характер, оскільки відображали саму історичну сутність громадянської ініціативи як такої. У реаліях кінця 1980-х – початку 2020-х рр. вона виявилася тісно пов’язаною із совєтською спадщиною. Якщо звернення до традицій ранньо-модерної доби мало здебільшого символічний та ритуальний характер, то недавнє комуністичне минуле, від якого формально відмовлялися, ментально нагадувало про себе раз по раз. Зроблено висновок, що ключовою проблемою для збереження та активізації козацького руху є подальший розвиток громадянського суспільства. У цьому контексті Помаранчевий майдан та Революцію Гідності вповні можна вважати виявом козацького духу українців. Автор віддає належне учасникам козацького руху, які добровільно долучалися до багатьох громадських ініціатив, не шкодували для цього свого часу, сил, коштів. Ця історія потребує подальших системних студій.

КАДРОВІ ПРИЗНАЧЕННЯ В ЄПИСКОПАТІ ТЕРНОПІЛЬСЬКО- ЗБОРІВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ УГКЦ ЯК ПРОЦЕСИ ОМОЛОДЖЕННЯ СТРУКТУРИ (2019–2024 рр.)

2025-12-11T14:32:09+02:00

У статті досліджуються кадрові призначення в Тернопільсько-Зборівській митрополії УГКЦ у 2019– 2024 рр. в контексті омолодження єпископату УГКЦ в регіоні. Було з’ясовано, що частина процесів були дотичними до тих, які відбувалися схожим чином в інших єпархіях УГКЦ. Окрему увагу звернуто на зміну в керівництві митрополії – відставку з уряду владики Василія Семенюка і прихід на цю кафедру його наступника. Мета статті – провести аналіз ключових кадрових призначень у єпископаті Тернопільсько-Зборівської митрополії УГКЦ у контексті політики омолодження кадрів в управлінні цією церковною одиницею протягом 2019–2024 рр. Уперше в історіографії здійснено огляд кадрових призначень у єпископаті Тернопільсько-Зборівської митрополії УГКЦ у 2019–2024 рр. Доведено, що це був поступовий процес, який передбачав як зміну на рівні єпархій митрополії, так і очікувану зміну керівництва митрополією у зв’язку з досягненням владикою Василієм Семенюком віку 75 років. Аналіз історіографії і матеріалів ЗМІ дав змогу систематизувати інформацію про кадрові призначення у єпископаті Тернопільсько-Зборівської митрополії у 2019–2024 рр. Використання історико-біографічного методу сприяло реконструкції головних подій щодо порушеної нами проблематики. Отже, бачимо, що кадрові призначення в єпископаті Тернопільсько-Зборівській митрополії УГКЦ протягом 2019–2024 рр. стали закономірними кроками в оновленні керівництва цієї церковної одиниці. Усі проаналізовані процеси відображають як вирішення кадрових проблем у митрополії, так і низку процесів щодо омолодження її вищого керівництва.

УТВЕРДЖЕННЯ ХІМІЇ ЯК НАУКИ В ХАРКІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ТА СЕРЕДНІЙ НАДДНІПРЯНЩИНІ ДРУГОЇ ТРЕТИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

2025-12-11T15:15:40+02:00

Статтю присвячено дослідженню процесу утвердження хімії як самостійної науки в Харківському університеті та на теренах Середньої Наддніпрянщини у другій третині ХІХ століття. Автор обґрунтовує актуальність теми крізь призму модернізаційних процесів, які охопили освітню та наукову сферу українських земель у XIX ст., підкреслюючи значення формування локальних наукових шкіл для подальшого розвитку вітчизняної науки. Проаналізовано сучасний стан вивчення проблеми та джерельну базу, яка охоплює як оглядові й навчальні праці з історії хімії, так і спеціальні дослідження, присвячені інституційній історії університетів і тематичним аспектам розвитку окремих напрямів. Водночас виявлено істотні прогалини: відсутність синтетичних праць, недостатня увага до архівних фондів викладачів, а також до взаємодії науки з економічним і соціокультурним середовищем регіону. Основний масив статті зосереджено на діяльності харківських учених, що заклали підвалини академічної хімії: В. Лапшина, П. Ейнбродта, О. Ходнєва, І. Косова та М. Бекетова. Висвітлено їхній внесок у становлення лабораторної інфраструктури, розвиток електрохімічних досліджень, впровадження курсів фізіологічної та технічної хімії, заснування школи фізичної хімії. Показано, що саме в 1835–1863 рр. відбулося поступове інституційне оформлення хімії як університетської дисципліни, а також її виокремлення з-поміж фармацевтичних і фізичних студій. Окрему увагу приділено ролі Харківського університету як осередку формування наукових кадрів і трансферу знань у регіональні наукові товариства й освітні заклади Катеринославщини, Полтавщини, Єлисаветградщини та Запоріжжя. Визначено форми співпраці харківських хіміків із місцевими громадами: проведення публічних лекцій, експериментальних досліджень води та ґрунтів, консультацій для промисловості, створення навчальних курсів у реальних училищах. Наголошено, що саме ця практична орієнтація науки сприяла інтеграції університетської науки в економічний і культурний розвиток регіону. У висновках підкреслюється, що друга третина ХІХ ст. стала переломним етапом у процесі становлення хімії на Середній Наддніпрянщині. У цей час дисципліна здобула академічну автономію, було започатковано систематичне викладання нових курсів, підготовку вчителів і дослідників, а також налагоджено зв’язки між університетом і регіональними інституціями. Таким чином, хімія в регіоні постає не лише академічною дисципліною, але й важливим чинником суспільної модернізації українських земель у складі Російської імперії.

ЖИТТЄПИС, ЛІКАРСЬКА ПРАКТИКА ТА НАУКОВО-МЕДИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛИНСЬКОГО ХІРУРГА ВОЛЬФА СОКОЛЬСЬКОГО (1920–2012 рр.)

2025-12-11T15:29:15+02:00

У статті наведено основні віхи життя та діяльності видатного хірурга, учня Миколи Амосова, кандидата медичних наук Вольфа Мойсейовича Сокольського. Проаналізовано роки навчання Вольфа Сокольського у медичних інститутах та його професійне становлення як лікаря-хірурга. Особливу увагу приділено його особистому внеску в розвиток хірургії та розбудову медичних закладів Волинської області. Досліджено взаємозв’язки та наукову комунікацію Вольфа Сокольського зі своїм вчителем, відомим українським авторитетом хірургії – Миколою Амосовим. Охарактеризовано роль Миколи Амосова в науковому зростанні та кар’єрному рості Вольфа Сокольського, а також його сприяння в технічному забезпеченні провінційних лікарень, зокрема Волинської області. Враховуючи єврейське походження Вольфа Сокольського, у статті відображено звинувачення його на тлі сталінських репресій у «Справі лікарів» (1952–1953 рр.). Розглянуто напрями наукових досліджень Вольфа Сокольського, зокрема його вивчення торакальної хірургії (грудної хірургії), хірургії черевної порожнини та серця. Обґрунтовано особистий внесок Вольфа Сокольського у вивчення хронічних травматичних бурситів, які є одним із професійних захворювань суглобних сумок колін і ліктів шахтарів. Охарактеризовані способи запобігання виникнення шахтарських професійних захворювань, що пропонувалися Вольфом Сокольським, а саме розроблення спеціальних наколінників у шахтарську робочу форму. Розкрито нові лікарські технології лікаря-практика, які сформував Вольф Сокольський за результатами проведених наукових досліджень. Визначено вплив медичних надбань Вольфа Сокольського на підвищення майстерності колег – молодих і малодосвідчених лікарів Нововолинської медсанчастини. Висвітлено сімейне життя та родинні взаємозв’язки сімейства Сокольських.

ПРОТИСТОЯННЯ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ ТА ВЕРМАХТУ НА КИЇВСЬКОМУ НАПРЯМКУ В 1941 р. У ВІДОБРАЖЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЗЕТИ «СВОБОДА» В США

2025-12-11T14:46:36+02:00

У статті висвітлені матеріали, які стосувалися протистояння Червоної армії та Вермахту на київському напрямку в 1941 р. і протягом липня – жовтня 1941 р. були опубліковані на сторінках української газети «Свобода» в США. Зроблені висновки, що в газеті були представлені різнопланові публікації з цієї тематики: коротка інформація про бойові дії на основі викладу фронтових зведень обох воюючих сторін; виклад деяких аналітичних статей військових знавців з оцінкою стратегії і тактики противників; відгуки з інших країн про бої під Києвом, окремі картографічні матеріали, фото та ін. Окремі, згадані в тогочасних публікаціях «Свободи» оцінки й аналітичні судження, зокрема акцент на тому, що командування Червоної армії та сам Сталін несуть відповідальність за неспроможність протистояти німецькому наступу, знаходять своє підтвердження у працях сучасних дослідників, які характеризують поразки Червоної армії в 1941 р., у тому числі і під Києвом. Загальна тональність залучених матеріалів «Свободи» демонструє її антирадянську й водночас критичну щодо нацистської Німеччини позицію. Радянські та німецькі повідомлення були подані загалом рівномірно. Газета намагалася представити виклад перебігу воєнних дій на київському напрямку обома протиборчими сторонами і в цьому плані виступає для дослідників переважно як вторинне джерело. В аналітичних публікаціях газети з означеної тематики викладені деякі думки американських військових знавців про оточення радянських армій під Києвом як великий стратегічний маневр та оцінка талановитих німецьких воєначальників, зокрема Гудеріана, як одного із найздібніших у німецькій танковій стратегії. Швидкість і раптовість наступу, концентрація сил, тісна взаємодія родів військ, оточення основних сил противника танковими частинами неодноразово від початку Другої світової війни приносили успіх німецькій стороні. Ці ж чинники разом із серйозними помилками вищого радянського керівництва та військового командування зумовили й результат протистояння Червоної армії та Вермахту на київському напрямку у 1941 р.

ДЕЗІНФОРМАЦІЯ ЯК НАПРЯМ ПІДГОТОВКИ ТА ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЙ «ЩИТ ПУСТЕЛІ» ТА «БУРЯ В П УСТЕЛІ»: ДОСВІД ТА РЕЗУЛЬТАТИ

2025-12-11T14:52:53+02:00

У статті досліджено досвід організації та проведення дезінформаційних кампаній під час операцій «Щит пустелі» та «Буря в пустелі» (1990–1991 рр.) у Перській затоці. На основі аналітичних і документальних джерел розкрито роль дезінформації як складової частини інформаційної політики США та їхніх союзників, спрямованої на введення в оману військово-політичного керівництва Іраку, зниження морального стану іракських військовослужбовців та формування позитивного міжнародного іміджу коаліційних сил. Підкреслено, що кампанія здійснювалася відповідно до спеціального плану, затвердженого на найвищому державному рівні, і базувалася на тісній координації дій військових, розвідувальних, наукових і медійних структур. Особливу увагу приділено ролі засобів масової інформації, які стали головним інструментом реалізації дезінформаційної стратегії. Через контрольовані витоки, маніпуляції фактами та військову цензуру у свідомості світової спільноти формувався образ Іраку як глобальної загрози, держави, що володіє зброєю масового ураження та підтримує тероризм. Акцентовано, що контроль над медіапростором забезпечив коаліції майже повну інформаційну перевагу – до 70 % новин про війну у світі надходили з американських джерел. Детально розглянуто основні напрями дезінформування противника: приховування справжніх планів операцій, імітацію підготовки до морського десанту, передачу фальшивих команд, а також психологічні впливи через поширення чуток, релігійні та культурні маніпуляції. Завдяки цим заходам керівництво Іраку було введене в оману щодо часу та напрямів головного удару, що сприяло швидкій і маловтратній перемозі коаліційних сил. Автор доводить, що дезінформація виконувала не лише військову, а й політичну функцію – легітимізувала війну в очах міжнародної громадськості. Відзначено, що успішне проведення таких операцій із використанням різноманітних інформаційно-психологічних технологій є запорукою ефективного ведення бойових дій. Зроблено висновок про необхідність урахування цього досвіду в умовах сучасної російсько-української війни, де інформаційний простір стає ареною глобального протистояння, а контроль над свідомістю та сприйняттям реальності – однією з ключових умов національної безпеки.

ВІЙСЬКОВІ ТА ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОПЕРАЦІЇ МОДЖАХЕДІВ НА РАДЯНСЬКІЙ ТЕРИТОРІЇ ПІД ЧАС АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ СРСР (1979–1989)

2025-12-11T14:55:21+02:00

Уперше в українській історіографії висвітлено військові та інформаційно-психологічні операції афганських моджахедів на території радянських республік Середньої Азії, їхні результати, військово-політичний і пропагандистський вплив на розгортання радянсько-афганської війни, внутрішньополітичні процеси в СРСР і на міжнародні відносини в регіоні та світі на завершальному етапі холодної війни. Джерела різного походження свідчать, що бойові дії під час афганської війни СРСР 1979–1989 рр. періодично точились і на його території. Це була частина тактики моджахедів і водночас стратегії США та Пакистану, які прагнули змусити Москву максимально дорого «заплатити за Афганістан». Якщо до середини 1980-х років такі акції були стихійними, то в 1986–1987 рр. вони стали ретельно спланованими, більш масштабними, а отже, результативними. Цьому сприяли збільшення фінансової та військової допомоги афганській опозиції з боку США та їхніх союзників, більш тісна співпраця між ЦРУ й ISI, а також координація бойової діяльності моджахедів із пакистанською міжвідомчою розвідкою. Військові операції афганських повстанців на території Радянського Союзу умовно можна поділити на два типи. Першим були обстріли радянського середньоазійського прикордоння з території Афганістану, які здійснювалися частіше. Іншими були диверсійні «рейди» на власне радянську територію. Окрім військової складової, вони містили й інформаційно-психологічну: під час таких акцій на територію союзних республік Середньої Азії моджахеди доправляли ісламські, антирадянські та інші пропагандистські листівки, літературу тощо. Такі точкові операції на радянській території, як і всі інші бойові акції моджахедів в Афганістані, не могли справити вирішального впливу на хід афганської війни і тим більше завдати суттєвої шкоди радянській військовій машині. Це радше була складова тактики «тисячі ножових порізів», яка неодноразово виправдала себе під час партизанської війни. Поряд із мілітаристськими наслідками, дії афганських повстанців у середньоазійському прикордонні підривали авторитет СРСР як всесильної наддержави в очах як ідеологічних опонентів у холодній війні, так і сателітів із «соціалістичного табору». Крім того, це загрожувало наростанням антиурядових настроїв і навіть відцентрових тенденцій у республіках Середньої Азії. Попри те що військові та політичні наслідки бойових та інформаційно-психологічних операцій моджахедів на території СРСР під час афганської війни 1979–1989 рр. були мінімальними, вони стали одним із чинників військово-політичної поразки Радянського Союзу в Афганістані й загалом у холодній війні.

ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКІ ВПЛИВИ РФ У КРИМУ (1991–2014)

2025-12-11T15:12:20+02:00

У статті досліджується досвід інформаційно-пропагандистського впливу Російської Федерації в Криму з моменту проголошення незалежності України до завершення спецоперації російських військ (сил) із захоплення Криму, що отримала загальну назву «Кримська весна». Розглянуто причини першої невдалої спроби захоплення Криму Російською Федерацією, період так званої «Кримської кризи» (1992–1994 рр.). Проаналізовано можливі причини невдачі (призупинення) дій із захоплення Кримського півострова в той час та подальші події і кризи в Криму та навколо нього, які інспірувалися Російською Федерацією з метою розхитування ситуації на півострові аж до його анексії у 2014 році. За результатами аналізу цих подій було визначено основні причини успіху інформаційно-пропагандистської діяльності російських спецслужб безпосередньо під час так званої «Кримської весни» (2014 р.). Окрему увагу в дослідженні приділено аналізу підготовки та проведення спеціальної міжвідомчої операції російських військ (сил) і спецслужб із захоплення Криму, одним з елементів якої стало комплексне застосування низки інформаційно-пропагандистських заходів, спрямованих на різні верстви населення та рівні керівництва правоохоронних органів і органів місцевого самоврядування. У дослідженні проаналізовано основні заходи, вжиті українською владою для протидії спробам Російської Федерації захопити Кримський півострів під час «Кримської кризи» (1992–1994 рр.) та «Кримської весни» (2014 р.). У результаті зроблено висновки, які глибше розкривають причини ефективності дій спецслужб Російської Федерації в інформаційно-психологічній сфері.

ДО ПИТАННЯ ПРО МІСІЮ ТІМОКРАТА

2025-12-11T14:36:34+02:00

У статті розглянуто місію родосця Тімократа, надісланого сатрапом Фарнабазом у період, який зазвичай датований дослідниками в межах проміжку 397–395 рр. до Хр., до полісів Еллади. Місію часто трактують як один із вирішальних чинників початку Коринфської війни 395–387 рр. до Хр. Основна увага приділена питанню про характер і значення привезених Тімократом 50 талантів срібла: кошти часто оцінюють як «субсидії на ведення війни проти лакедемонян», однак як коректніше трактування, враховуючи контекст подій, запропоновано трактування як «дипломатичні подарунки» в межах східної політичної традиції. На основі аналізу античних джерел, насамперед Ксенофонта, «Оксиринхського історика» та Плутарха, та широкого кола історіографії – від класичної німецької школи XIX ст. до сучасних досліджень Е. Рунга, Р. Сігера та С. Горнблавера – продемонстровано значну варіативність у трактуванні зазначеної проблеми. Оцінки впливу місії Тімократа визначалися не лише джерельною базою, а ще і світоглядними та методологічними підходами дослідників. Кількісний аналіз фінансових можливостей античних полісів засвідчує: сума в 50 талантів була відверто замалою для якогось більш-менш відчутного впливу на перебіг військових дій в умовах тогочасного ведення військових дій, проте могла відігравати роль персональних дарів, здатних стимулювати політичну активність окремих політиків, при тому навіть озвучений стимул є дискусійним через агресивне відношення еллінів до прийняття Ахемендіських дарів. Розглянуто також питання хронології місії, гіпотетичний хронологічний зв’язок із відновленням Довгих мурів Афін, а також загальне ставлення еллінів до прийняття Ахеменідських коштів. У підсумку: місія Тімократа мала радше характер координаційної акції та демонстрації доброї волі з боку Ахеменідів, ніж прямого підкупу, а її значення у розгортанні Коринфської війни варто оцінювати як додаткове, явно позбавлене визначального значення. Дослідження поглиблює розуміння механізмів елліно-Ахеменідської дипломатії та взаємовпливу політичних і фінансових чинників у міжнародних відносинах античної доби.

ПОЛОЖЕННЯ ПРО ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ У СПРАВАХ ЛІТЕРАТУРИ ТА ВИДАВНИЦТВ (ГОЛОВЛІТ) ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ЦЕНЗУРНОЇ ПОЛІТИКИ

2025-12-11T14:39:16+02:00

Стаття присвячена аналізу «Положення про Головне управління у справах літератури та видавництв (Головліт)» як ключового нормативного документа, що став основою для формування радянської системи політичної цензури у 1920–1930‑ті роки. Документ, ухвалений на ранньому етапі існування радянської держави, закріплював не лише організаційні принципи діяльності Головліту, а й визначав ідеологічні рамки функціонування радянської системи. У статті досліджується структура та основні положення документа. Особливу увагу зосереджено на механізмах, які дозволяли державі контролювати як зміст друкованих видань, так і сам процес книговидання, поширення літератури, періодики та іншої друкованої продукції. Показано, що «Положення» було інструментом створення нової системи суспільних відносин, у якій література та видавнича діяльність розглядалися як частина ідеологічного апарату й мали працювати на укріплення влади більшовиків. Це забезпечувало панування моноідеологічних принципів та витіснення будь-яких альтернативних думок, що засвідчує значення «Положення» у ширшому контексті, у контексті формування радянської політичної культури. Зазначено, що документ відіграв вирішальну роль у поступовому формуванні практик тотального контролю над суспільством. У статті здійснено порівняльний аналіз окремих положень документа з інструкціями та постановами, оприлюдненими раніше, що дозволяє простежити еволюцію радянської цензурної політики від локального контролю за друком до всеосяжної системи ідеологічного впливу. Таким чином, аналіз «Положення про Головліт» дозволяє зрозуміти природу радянської цензури як складника процесу утвердження тоталітарної системи, яка ставила перед своїми пропагандистами завдання висвітлювати поточну ситуацію в економіці та політичному житті власної країни у найбільш вигідний для влади спосіб та дискредитувати будь-яких противників режиму. Стаття набуває особливої актуальності у світлі проблеми свободи слова та інформаційної безпеки в умовах сучасної російсько-української війни.

ІНДІЙСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКИЙ РЕГІОН У СТРАТЕГІЇ Й ПОЛІТИЦІ АДМІНІСТРАЦІЇ ДЖ. БАЙДЕНА

2025-12-11T14:42:46+02:00

Висвітлено місце Індійсько-Тихоокеанського регіону в стратегічних документах адміністрації Дж. Байдена, проаналізовано реалізацію нею регіональної стратегії з акцентом на розвитку двостороннього й багатостороннього співробітництва з договірними союзниками, виявлено наступність і відмінність у регіональній політиці порівняно з попередніми адміністраціями Д. Трампа і Б. Обами. Це емпіричне дослідження, основане на критичному аналізі історичних джерел із використанням методів контент-аналізу стратегічних і дипломатичних документів, порівняльного аналізу регіональної стратегії та політики США в Індійсько-Тихоокеанському регіоні за адміністрацій Дж. Байдена, Д. Трампа і Б. Обами. З’ясовано, що адміністрація Байдена розробила інтегровану регіональну стратегію на основі концепції «інтегрованого стримування агресії» КНР, Росії та інших держав в рамках концепції «вільного і відкритого Індійсько-Тихоокеанського регіону», запропонованої адміністрацією Трампа. Вона акцентувала увагу на важливості зміцнення договірних союзів і розвитку багатосторонніх партнерств із союзниками. У процесі реалізації цієї стратегії США поглибили співпрацю з Японією і Австралією, вирішили нагальні проблеми у відносинах з Республікою Корея, відновили високий рівень співпраці з Філіппінами та підписали новий стратегічний документ про цілі альянсу з Таїландом. Адміністрація Байдена досягла найбільшого прогресу порівняно з попередніми у створенні й розвитку багатосторонніх партнерств за участю союзників. На продовження курсу адміністрацій Б. Обами вдалось інституалізувати тристороннє співробітництво США, Японії й Республіки Корея. Було започатковано тристоронні партнерства США, Великої Британії, Австралії (AUKUS) та США, Японії, Філіппін, а також чотиристороннє співробітництво США, Японії, Філіппін, Австралії. Продовжилися консультації в рамках Чотиристороннього безпековового діалогу (Quad), відновленого адміністрацією Трампа, які досягли рівня самітів. Також адміністрація Байдена запропонувала нові підходи до економічного співробітництва й допомоги розвитку через багатосторонні ініціативи, як-от Індійсько-Тихоокеанська економічна структура для процвітання і Партнерство з питань глобальної інфраструктури та інвестицій.